Кілька днів тому в Ізраїлі відбулися дочасні парламентські вибори (120 депутатів, пропороційна система за партійними списками, прохідний бар’єр 3,25%). Попередній Кнесет (парламент держави), двадцять першого скликання, проіснував лише п’ять місяців зі запланованих чотирьох років. На дочасні вибори довелося піти через патову ситуацію — вічний протягом останніх десяти років прем’єр-міністр країни, Бенямін Нетаніягу (лідер правоцентристської партії “Лікуд” — “Консолідація”), вперше не зумів створити коаліції.
Каменем спотикання стала жорстка позиція Авіґдора Лібермана (лідера партії “Ісраель Бейтену” — “Наш дім - Ізраїль”), який вимагав ухвалити у другому й третьому читанні закон, який регулює призов учнів релігійних закладів (єшив) до війська, у первісному вигляді. Праві релігійні партії ШАС (“Союз сефардських євреїв-оберігачів Тори”) та “Ягадут Гатора” (“Єврейство Тори”) не погодилися з таким розвитком подій, і панові Нетаніягу просто забракло голосів без них.
Замість того, аби в такій ситуації доручити створити нову коаліцію Бені Ґанцу, лідерові лівоцентристської партії “Кахоль-Лаван”(синьо-білі) — наступної за кількістю голосів партії в кнесеті, пан Нетанягу схитрив, і запропонував провести дочасні вибори. Розуміючи, що в жодної політичної течії немає достатньо голосів для формування коаліції, практично всі партії погодилися на такий крок.
Але результати вересневих виборів стали фактично тотожними до квітневих. Мало того, партія Лікуд отримала лише 31 мандат (було 39), а партія Кахоль-Лаван зберегла 33 мандати (було 35), тобто Ґанц отримав навіть більше депутатів ніж Нетаніягу.
Попри такий результат, у лівоцентристського блоку теж не вистачило голосів (треба 61 голос) для формування коаліції. Тобто в Ізраїлі виникла така ситуація, коли традиційний поділ на два великі політичні табори є безперспективним, і єдиним виходом стало формування уряду національної єдності на базі двох найбільших партій — лівоцентристської та правоцентристської.
З’ївши зуби за всі ці роки в політиці, на другий день після виборів пан Нетаніягу навипередки запропонував панові Ґанцу терміново провести перемовини з ока на око. За сприяння Реувена Рівліна, президента країни, лідери обидвох партій потисли руки на урочистостях на честь Шимона Переса (1923-2016). Ця подія, хай символічна, може стати першим позитивним кроком до розв’язку політичної кризи, особливо на фоні брудних виборчих перегонів, коли представники кожної з цих партій запевняли виборців, що вони в жодному випадку не сидітимуть в одній коаліції зі своїми суперниками, бо це конкуренти й ідеологічні вороги.
Нетаніягу, Рівлін, Ґанц.
Однак згодом Ґанц трохи знизив напругу, заявивши, що він не проти уряду націлнальної єдності, за умови що він його створить. Симпатики лівоцентристів вже почали говорити, що біло-сині захочуть поставити на всі посади своїх кандидатів, зокрема й на порсаду спікера Кнесету. Та чи вистачить їм на це голосів? У теперішній ситуації це дуже сумнівно, і для такого рішення треба шукати компромісів між двома головними блоками. Та природньою частиною політичного покеру завжди був та є блеф і підвищення ставок, до чого й вдається Ґанц. А в цьому аспекті він дуже виріс як політик порівняно з минулими виборами. Тож наступні дні будуть дуже цікавими, а тим часом можна підбити деякі інші підсумки виборів.
ЧАРИ БІБІ БІЛЬШЕ НЕ ДІЮТЬ ?
Під час кожної попередньої виборчої кампанії Нетаніягу вмів в останню мить скористатися дрібною політичною маніпуляцією, чим консолідував довкола себе більшість виборців і завжди випереджав передвиборчі опитування та екзит-поли. Та не цього разу.
Звісно, ще дуже рано списувати в архів такого досвідченого політика як Нетаніягу. Наймовірніше, ми знову побачимо його на посаді прем’єр-міністра Ізраїлю — чи як чинного голову уряду під час чергового провалу коаліційних перемовин та походу вже на треті вибори цього року, чи як ротаційного голову коаліційного уряду (коли пів терміну уряд очолюватиме Ґанц, а наступні пів терміну — Нетаніягу). Та щось в його агітаційних здібностях явно дало збій.
БІЛО-СИНЯ АЛЬТЕРНАТИВА
Мало хто згадує про це, та насправді до складу партії “Кахоль-Лаван” входять чотири дрібні партії: партія “Хосен Леісраель” (“Сила Ізраїлю”, лідер — Бені Ґанц, колишній головнокомандувач ЦАХАЛ), центристська світська партія “Єш Атіда” (“Майбутнє є”, лідер — Яір Лапід, колишній журналіст, а згодом і міністр фінансів), група поміркованих правих розкольників з партії “Лікуд” (лідер — Моше Яалон, колишній головнокоманндувач ЦАХАЛ та колишній міністр оборони), та нова політична сила на чолі з Ґабі Ашкеназі (теж колишній головнокомандувач армії).
Жартома цю партію називали “партією генералів”, хоча це все, що їх об’єднує, окрім хіба ще спільної для всіх неприязні до Нетаніягу, на чому й ґрунтувалась уся їхня передвиборча діяльність.
Яалон, Ґанц, Лапід, Ашкеназі.
Більшість їхніх виборців голосувала за принципом “лиш би не Бібі”. Та тепер настав час запитати: якою є позиція біло-синіх в економіці, якою — в галузі освіти, якою — в охороні здоров’я, тощо? Буде дуже важко найти спільний стержень у такій колоритній компанії…
СМЕРТЬ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЇ
В емоціях нових виборів мало хто звернув увагу на політичну смерть соціал-демократів. Ні, до Кнесету вони звісно попали, але партія робітників “Авода” (робота) отримала лише 6 мандатів, що вкрай мало порівняно з колишніми 19 депутатами десять років тому, та нищівно мало порівняно з 40+ депутатами років сімдесят тому, в часи заснування сучасного Ізраїлю.
Отже виборцями партії “Авода” залишилися лише спражні її ідеологічні прихильники, решта її електорату перетекло до “Кахоль-Лаван” тановоствореноїультралівої“ГамаханеГадемократі” (демократичний табір), очолюваної Егудом Бараком, колишнім головнокомандувачем ЦАХАЛ та колишнім прем'єром.
ЩО НАДИХАЄ ЛІБЕРМАНА?
Тепер звернімо увагу на головного каталізатора дочасних виборів. Що заставило керівника колись ультраправої партії зайняти балансувальну роль в ізраїльській політиці? Ліберман був першим, хто заговорив про уряд національної єдности, а зараз він вдає з себе такого собі посередника в перемовинах між двома партіями-переможцями.
Ще недавно аудиторією партії “Ісраель Бейтену” була так звана “рассійская уліца”. Так у цій країні називають імігрантів з колишнього есересеру, які дуже погано асимілюються з рештою мешканців Ізраїлю. Попередні 20 років Ліберману вистачало їхніх голосів, та зараз цей його електорат почав скорочуватися.
Прийшов час залучити нову аудиторію, і немає нічого дієвішого ніж зіграти на антирелігійній риториці. Саме завдяки цьому так зросла кількість мандатів за півроку: було 5, а стало 8 мандатів. Частиною його виборців стали колишні прихильники світської “Єш Атіда” (решта голосували за біло-синіх).
Ліберман
Правоцентристська партія “Лікуд” теж втратила голоси після такої перетурбації Лібермана. Саме його, свого колишнього партнера в коаліції, звинуватив Нетаніягу в небажанні створення нової більшості. Вперше за багато років партія “Лікуд” почала вести агітацію російською мовою, прямо конкуруючи з партією “Ісраель Бейтену”. Також вперше за 20 років Нетаніягу відвідав Україну та вчергове полетів до Сочі на зустріч з Путіном за кілька днів до виборів. Та всі ці його кроки були більше картинними, а на місцях всю справжню роботу з виборцями проводили активісти Лібермана, які мають реальний контакт з “рассійской уліцей”.
То що сталося з самим Ліберманом? Ми що раз менше чуємо від нього жорсткі антиарабські напади та мілітаристські заклики, і що раз більше він претендує на консолідатора в суспільстві. На скільки вистачить такого Лібермана — це питання часу.
Результати виборів після підрахунку 99.8% голосів, кількість мандатів (всього 120):
33 — Кахоль-Лаван («синьо-білі»), лівоцентристи.
31 — Лікуд («консолідація»), правоцентристи.
13 — Об’єднаний арабський список.
9 — ШАС (союз сефардських євреїв-оберігачів Тори), праві.
8 — Ісраель Бейтену («наш дім Ізраїль»), колись ультраправі.
8 — Ягадут Гатора («єврейство Тори»), праві.
7 — Яміна («праворуч»), праві.
6 — Авода-Ґешер («робота-міст»), ліві.
5 — Гамахане Гадемократи («демократичний табір») ультраліві.
Алекс Бен-Арі, Radio Lemberg Israel, 20.09.2019
