В Україні є війна, є народ, є армія, є волонтери, є ті, хто власним тілом тримає цю землю. Є суспільство, яке навчилося діяти попри державу, будувати горизонтальні зв’язки, створювати фонди, закуповувати дрони, організовувати евакуації, ремонтувати школи й лікарні без жодного наказу «зверху». Це — справжня Україна. Але поруч із нею існує інша, паралельна Україна: світ політичних симулякрів, де «партії» насправді є франшизами для амбіційного керівника, а «програми» — рекламними буклетами для чергових виборів. Це політична пустеля, де немає інститутів, є лише особисті проєкти, побудовані на тіньових грошах і кулуарних домовленостях.
Ця пустеля — не випадковість і не «тимчасова слабкість». Це системна вада, закладена в українську політику від самого початку незалежності. Вона пояснює, чому навіть після десятиліть війни й революцій, після Майданів, після тисяч жертв — ми досі не маємо жодної справжньої партійної платформи від народу. Жодної структури, де громадяни могли б реально увійти, запропонувати ідеї, впливати на програму, добиватися чесного представництва. Ми маємо лише фасади, що підміняють політику телевізійним шоу, а демократію — обслуговуванням гаманців.
Персоналістська пастка
Ключ до розуміння цього феномену — персоналістська традиція. Українські партії ніколи не будувалися як інституції. Вони завжди створювалися «під людину» або «під вибори». «Наша Україна» — під Ющенка. «Батьківщина» — під Тимошенко. «Партія регіонів» — під Януковича. «Слуга Народу» — під Зеленського. Цей список нескінченний. Усі вони функціонували як тимчасові кораблі, поки лідер мав рейтинг чи гроші. І як тільки ресурс вичерпувався — партія зникала, залишаючи після себе купу непрацюючих осередків і тисячі розчарованих виборців.
У нормальній демократії партія — це не просто бренд. Це колективний інтелект, школа кадрів, лабораторія ідей. У нас — це приватна фірма, зареєстрована на довірених осіб, що орендує парламентські місця під лояльність. Замість внутрішньої демократії ми маємо кастинг, де членство не гарантує права голосу, а список формується в офісі «лідерів», яких ніхто ніколи не обирав.
Тіньові гроші як кров системи
Друга причина політичної пустелі — фінанси. Українські партії фінансуються не громадянами, а тіньовими капіталами. НАЗК, яке мало б стежити за прозорістю, роками було паралізоване. Квартальні звіти перетворені на фарс. «Донори» — це пенсіонери, касири й майстрині манікюру, які раптом виявляються мільйонерами. Чорна готівка заходить у систему через підставних людей, через «фейкові послуги», через медійні контракти за неринковими цінами.
Парадоксально, але навіть державне фінансування, запроваджене 2016 року для зменшення впливу олігархів, перетворилося на новий канал відмивання. «Слуга Народу» витратила сотні мільйонів на фірму-прокладку, створену за місяць до контракту, де працювали партійні активісти. «Європейська Солідарність» перекидала десятки мільйонів на ГО, яку очолювали кандидати зі списку. Це не випадковості — це норма. Уся політична система тримається на подвійній бухгалтерії, де офіційні цифри — це димова завіса, а справжні гроші йдуть із тіні.
«Слуга Народу» як символ симулякру
Найяскравіший приклад — «Слуга Народу». Це навіть не партія у класичному сенсі. Це серіальний бренд, перенесений у політику. Спершу — телевізійний продукт, де Зеленський грав роль президента. Потім — виборчий проєкт, де шоу стало кампанією. І нарешті — монопольна сила у парламенті, що зібрала найбільшу фракцію в історії України. Але замість реформ і демократії ми отримали конвеєр випадкових людей, набраних по резюме з інтернету, без досвіду, але з абсолютною лояльністю до центру.
У підсумку «Слуга» стала не двигуном змін, а механізмом узурпації. Всі ключові рішення ухвалювалися в Офісі президента, фракція виконувала роль кнопкодавів, а будь-яка внутрішня критика жорстко каралася. Програма партії була настільки розмитою, що дозволяла робити все і ні за що не відповідати. Виборець отримав ілюзію — шоу триває, серіал іде, головний герой на екрані. А в цей час реальна політика перетворилася на бізнес-кейс: контроль над бюджетом, вплив на медіа, розподіл потоків.
Вакуум довіри
Соціологія тільки підтверджує цю пустелю. Збройним силам довіряють понад 90%. Волонтерам — більше 80%. А партіям — не довіряють майже 80%. Верховній Раді — теж. Уряд — у мінусі. Це не тимчасова тенденція — це хронічний діагноз. Громадяни інтуїтивно відчувають: політична система не є їхнім інструментом. Вона чужа, декоративна, корумпована.
Тому люди шукають альтернативи: волонтерські мережі, громадські ініціативи, локальні рухи. Але це все — паралельна політика, яка не має механізму конвертації в інституційну владу. У результаті народна енергія витрачається в обхід держави, а в офіційній політиці залишаються ті самі фасади.
Політична пустеля — це не красивий образ, а точний діагноз сучасної України. Ми бачимо суспільство, яке здатне мобілізуватися, коли ворог на кордоні; яке створює волонтерські мережі там, де держава безсила; яке фінансує армію через краудфандинг, коли бюджет розкрадається; яке вибудовує горизонтальні зв’язки і тримає країну на плаву. І водночас ми бачимо політичний простір, який нагадує руїну: партії-симулякри, лідери-манекени, закони-копії чужих практик, імітацію демократії замість її живого дихання.
Зневіра як форма політичної капітуляції
З кожним роком дедалі більше українців відчувають відразу до політики. Це не випадковість, це закономірність. Бо що вони бачать? Черговий «новий проєкт», який клянеться у служінні народу, а через місяць після виборів стає частиною старої схеми. Чергового «лідера», який закликає до чесності, а сам годується з тіньових потоків. Чергову «реформу», яка зупиняється на півдорозі, бо партійна каса важливіша за державний інтерес.
У цій зневірі є страшна небезпека: вона паралізує волю людей впливати на державу. Виборець перетворюється на статиста, який лише раз на кілька років кидає бюлетень — і то здебільшого «проти всіх». Політика відривається від життя, і порожнечу заповнюють ті, хто найгучніше кричить, а не ті, хто готовий працювати.
Маніпулятори як єдина сила
Вакуум справжньої політики завжди заповнюється маніпуляцією. Там, де немає ідеології, перемагає технологія. Там, де немає фінансової прозорості, виграє чорна каса. Там, де немає дискусії, працює телевізор. І хто перемагає в цій системі? Не найчесніший і не найпрофесійніший. Перемагає той, хто має доступ до готівки, медіа й зовнішніх кураторів.
Це чудово розуміють у Кремлі. Їм не потрібно створювати в Україні «партію Путіна». Достатньо підтримувати хаос, підживлювати симулякри, запускати підставні «патріотичні проєкти», які розколюють суспільство, і не допустити формування справжньої політичної альтернативи. І в цьому сенсі «Слуга народу» з її серіальним походженням та культом лідера стала не винятком, а ідеальним сценарієм слабкої держави.
Чому реформи приречені - бо вони несправжні!
Подивіться на будь-яку ключову реформу. Судову. Податкову. Сектор безпеки. Освіту. Чому вони буксують? Бо партії, які мали б бути носіями змін, є заручниками тіньового фінансування. Ніхто з них не ухвалить закону, який перекриє схему, що їх годує. Це система самовідтворення. Тому ми роками бачимо «боротьбу з корупцією», яка перетворюється на фасадну кампанію, а не на системне викорінення.
Суспільство сильне — політика нікчемна
Українці продемонстрували феноменальну здатність до самоорганізації. Майдани, волонтерський рух, територіальна оборона, навіть ініціативи зі створення громадських шкіл чи лікарень — усе це приклади, як люди можуть діяти без держави і партій. І в цьому парадокс: ми маємо надпотужне громадянське суспільство і катастрофічно слабку політичну систему.
Але сила суспільства без політики — це сила без важеля. Вона може зрушити гори під час кризи, але не може будувати довгострокову стратегію. Вона може перемогти у вуличній боротьбі, але не може змінити Конституцію. І ця асиметрія робить нас вразливими.
Відсутність справжніх платформ від народу
Корінь проблеми простий: в Україні досі немає жодної партійної платформи, яка б справді належала людям. Усі партії — це франшизи від лідерів. Вони створюються під вибори, фінансуються «чорними» грошима, живуть кілька сезонів і зникають. У них немає механізмів внутрішньої демократії, прозорих фінансів чи колективного ухвалення рішень.
І тому навіть найщиріші громадяни, які хочуть творити зміни, опиняються за дверима політики. Вони йдуть у волонтерство, у громадські організації, у локальні ініціативи. Але політичний рівень для них закритий. Це означає, що народ позбавлений головного інструменту — впливати на державу через інституції.
Висновок
Я бачу цю політичну пустелю щодня. Бачу, як партії більше схожі на рекламні агентства, ніж на демократичні структури. Вони не формують політики — вони торгують ефірним часом, квотами у списках, потоками грошей. Бачу, як програми перетворюються на набір загальних фраз «за все хороше, проти всього поганого», які ніхто й не планує виконувати. Бачу, як громадяни, які довели свою здатність захищати країну на фронті, залишаються без політичного представництва у тилу.
Ця пустеля небезпечна тим, що вона краде надію. Люди втомлюються боротися, коли розуміють, що за них знову все вирішать «вгорі». Ми ризикуємо виростити покоління аполітичних громадян, які відмовляться від участі у державотворенні, бо знають: їхня енергія піде в пісок. Це й є справжня загроза — не поразка на фронті, а поразка в тилу, коли нація змириться з симулякрами й погодиться жити серед муляжів демократії. Якщо ж ми приймемо цю «нормальність», то добровільно залишимо країну шулерам, для яких влада — це гра картами чужої долі.
