Конфліктологія взаємостосунків Стуса і Медведчука не просто історична драма чи персоніфікована проекція метафізичного та ментального протистояння України та Росії. Радше есхатологічна трагедія, що базується на одвічній боротьбі Світла та Темряви, часом безпорадної високості Духа із земною всемогутністю Матерії, конфліктом виплеканої Особистості із Посередністю ім'я якій - легіон.
Висока смерть заради власних Ідеалів - єдине що перетворює звичайну людину на Героя.
За законами трагедійного жанру у короткій (земній) перспективі Антагоніст завжди перемагає Героя. Оббріханий, несправедливо засуджений, хворий Стус помирає (гине) у пермському таборі в той час як Антагоніст отримує всі земні блага - багатство, владу, красуню дружину, вплив на суспільство. І навіть син Поета публічно стає на бік Вбивці! От де глибинь трагедії цього воїстину шекспірівського сюжету!
Але привид Поета не дає Антагоністу спокійно спати, примушуючи конвульсивно здригатися від самих згадок про вчинений злочин. Бо на відміну від законів людських, вища Справедливість лишається прерогативою Бога. Саме Його рука пише цю повчальну для нас історію в якій доля вбивць Поетів майже завжди однакова: брехня у бажанні скласти із себе відповідальність за провину, підкуп "шанувальників" з намаганням відбілити репутацію, згодом - зрада тимчасових союзників, зневага нащадків, ганьба, смерть та тлін забуття.
Але в трагедії з Медведчуком такого не станеться. Що б не робив, як не викручувався в пам'яті українців він завжди залишиться не державником-малоросом, не кумом російського царя, а саме вбивцею Поета, як завжди залишиться Іудою син, що зрадив пам'ять батька. (Доречі ця драматургічна лінія є чи не більш трагічною за стосунки Стуса та його афільованого вбивці).
Історія ця вже давно переступила межі земної суєти, бо в ній йдеться про Вічне, що має відгомін у нашому метушливому сьогоденні. Відійдемо ми, відійдуть покоління, але залишиться у віках адвокат Диявола, Син-зрадник та Поет, що у смерті свої переміг їх обох.
Адже у тривалій перпективі Вічне завжди долає тимчасове, божествене - гріховне, таланти долають нездар, а Герої - покидьків.
Як Христос вознісся над Пілатом, як Моцарт переграв Сальєрі, як Шевченко силою власного таланту посрамив Царя так і Стус на наших очах долає Медведчука.
Бо Вічне не здобувається грошима і владою, а лише Вірою і Кров'ю. І нехай в це вірять тільки ідеалісти та романтики. В довгій перспективі перемагають саме ВОНИ!
Переміг Стус! Переможе і Україна!
П.С. Пам'яті НЕБЕСНОЇ СОТНІ присвячується...
