В ефірі з Латиніною Портніков , не згадуючи прізвища Арестовича, назвав його аферистом, чи щось типу того.
Арестович викликав Портнікова на дебати.
Портніков відмовився. І аргументував відмову тим, що з Латиніною полемізував як з росіянкою , щоб його почули її російські однодумці. А щодо співгромадян, то він полемізуватиме тільки з тими, хто розділяє його погляди на те, якою має бути Україна. Тому й, як запевняє, ніколи в житті не дискутував в ефірі з депутатами Партії регіонів.
Популярні українські блогери, які мріяли побачити знатний батл між Портніковим і Арестовичем (на кшталт бою Ф’юрі - Усик) були розчаровані.
А я замислився над тим, чи можливий такий батл взагалі?
Для того вирішив подивится "розбір польотів", який вчинили Арестович і Латиніна на її каналі.
Не скажу, що мені було дуже приємно це бачити (насправді, дуже неприємно). Але це було повчально.
Бо Арестович учив Латиніну як недосвідчену школярку. Інструктував, як треба було готуватися до полеміки з Портніковим і як варто було її вести. І Латиніна радо погоджувалася з цією роллю.
І я зрозумів, чому Портніков відмовився.
Зовсім не тому, що, як сказав Чекалкін, не варто боротися із свинями, бо забруднишся в багні. Справжній пропагандист повинен уміти відстоювати свою позицію не тільки в комфортних умовах.
Боюся, причина в тому, що Портніков міг би програти в цьому двобої. Поясню, чому.
Портніков — типовий пропагандист. Арестович — типовий контрпропагандист.
Портніков генерує наративи. Арестович ідеальний руйнівник наративів, він нічого не стверджує, він сіє сумніви.
Досвідчений пропагандист завжди програє досвідченому контрпропагандисту. Бо саме пропагандист повинен шукати аргументи для підкріплення своєї позиції.
А руйнівник не повинен нічого аргументувати. Його зброя — незручні, так звані “кляті” запитання.
От Арестович і вчив Латиніну: які запитання вона мала ставити перед Портніковим. Ось вони:
1. Чому Андрій Боголюбський, за наказом якого коаліція з 11 князів спалила Київ, є злочинцем, а княгиня Ольга, яка спалила столицю древлян — героїчна жінка?
2.Зрадниками чого і кого є Безбородько й Разумовський, якщо ідея української нації сформувалася лише наприкінці ХІХ ст.?
3. Чому в СРСР, де гнобили українську мову, спадщина Шевченка, Франка, Лесі Українки масово вивчалися в середній школі, а їх твори видавалися мільйонними накладами?
4. Чому в розпал сталінського терору в 1939 році перед київським університетом був встановлений пам’ятник Шевченку, і чому він не потрапив під декомунізацію, як витвір комуністичної монументальної пропаганди?
5.Чому неспровокована “спецоперація” з окупації і анексії Буковини й Бесарабії сталінським режимом в 40-і роки минулого століття не ототожнюється в Україні з окупацією і анексією путінським режимом Криму й Донбасу?
6.Чому Юрія Андруховича, який на початку 2000 років стверджував, що Донбас - чужорідне утворення на тілі України, не судили за сепаратизм? А Забужко, яка закликає боротися з російською мовою, видає за кордоном за власні кошти російськомовні переклади своїх творів?
7. Чому так стаплося, що найбільш популярні в Україні пропагандисти - Муждабаєв, Казарін, Портніков, Фейгін, Кисельов та інші, є вихованцями російської школи пропаганди? І чому вони ледь не миттєво перетворилися на українських “ліволіберальних націоналістів” (термін Арестовича)?
Увесь цей перелік запитань без відповідей справляв гнітюче враження. Латиніна ледь не в долоні плескала: “А так можно было?» Поціновувачі її і Арестовича з України отримали гарну методичку руйнування українських наративів.
І не було Портнікова, який би міг дати відсіч.
Власне кажучи, справа не в Арестовичі. Він — лише один з “демонів Максвелла” (який пропускає тільки ті “кляті питання”, які є незручними для українців, і мовчить щодо незручних для росії).
Справа в тому, що незручні запитання (в тому числі й історичного плану) існують. Їх -чимало. Я міг би додати ще з два десятки.
І я не знаю, як відповісти на них так, щоб не відступити від історичної правди, але й щоб не зруйнувати українські наративи.
І погоджуся з думкою Дацюка, який сказав, що в таких випадках він не має іншого виходу ніж ставати на позиції проукраїнського пропагандиста. Бо - війна.
Але ці "кляті питання" мають бути широко обговорені в українському суспільстві. І треба сформулювати консенсусні відповіді на них. Саме консенсусні! Такі, з якими б погодилося все українське суспільство, а не лише 25 його процентів.
Інакше слухатимуть Арестовича.
І Інститут національної пам’яті, на жаль, тут не в поміч. Бо як сказав Дробович — він “лише виконує закон”. А по закону — крок вліво - крок вправо — кримінальна справа.
От і складається враження, що пропагандисти на кшталт Портнікова воліють звертатися до тих, хто перебуває в одній з ними бульбашці.
Переконують переконаних, словом. На крайній випадок направляють лезо свого публіцистичного гніву на тих, хто в цілому згоден — але має й свою думку. Щоб застерегти їх від “єресі”.
Чи потрібні нам такі пропагандисти?
