Свинособача армія зайняла позиційну оборону під Харковом, підвезла підкріплення та посунулась до нас ближче.
Тому місто і частину області обстрілюють з авіації, рсзо. Не минає і дня, щоб його не обстрілювали. Вони роблять до того ж дистанційне мінування - я так розумію, стримують наше просування до кордону, і тому це все може тривати довго, поки у нас не буде далекобійної артилерії. Мені боляче за кожне місто України - але ж за своє рідне боляче найбільше.
Кажуть, що хтось там втомлюється від війни - Європа втомлюється, політики втомлюються. Комусь хочеться танців, свята, концертів, шоу. Комусь до моря, комусь байдуже. Хтось на передовій, а хтось за спиною - і скуповує алкоголь у безпечних місцях, "не просихає". Хтось роз'їв морду, що в телевізор не влазить, хтось вигадує собі непотрібні відрядження до Європи, щоб "перевірити біженців". Хтось чекає великих європейських грошей, хтось тихенько продовжує працювати на росію, а хтось в окопі чи просто в полі, на фронті, за секунду згадує все своє життя, щоб наостанок видихнути: "ну ось і все..."
Я все це споглядаю, пропускаю через себе, порівнюю, уявляю себе на місці двадцятирічного хлопчини під Ізюмом - а на місці лисого з Кварталу не можу. Прірва між світоглядом.
Харків, Суми, і Чернігів, і Донбас, і Херсон, і Миколаїв.... Перші ворога зустрічаємо - ось справжня суть того виразу про "моя хата скраю".
І все частіше - не втома, а питання. Різні питання.
- Чому?
- Як так сталося, що...
- Чому не було зроблено...
- Чому не було сформовано ...
- Нащо кошти йшли туди, а не сюди...
- хто винен??
А що тепер робити - ну ... Робимо. Стоїмо.
Здається, ми поламали чиїсь плани. І зовнішні, і внутрішні, як виявилося.
