Завжди, вже з перших років нашої незалежності, проходили в Україні в умовах якоїсь загальної, майже не стримуваної ненависті. Причому генерувалася ця ненависть не самими кандидатами, а їх штабами й політтехнологами.
І, якщо в 1991 році війну проти Чорновола вели доморощені компартійні "контрпропагандисти", то вже на других президентських виборах були задіяні російські політтехнологи - як з боку Кучми,так і з боку Кравчука.
Зухвалість і безпринципність їхніх методів мене тоді шокувала. У команду Кучми була набрано таких матьорих шакалів, з такою неоднозначною "кредитною історію", що одразу після перемоги Леонід Данилович поспіхом почав їх позбуватися, і позбувся таки не всіх - надто вже дехто з них міцно "прилип" до тіла гаранта і фінансових потоків.
Наступна виборча кампанія ознаменувалася створенням у коридорах Банкової фейкової політичної сили -Партії прогресивнихї соціалістів Наталії Вітренко, завданням якою була компрометація найголовнішого конкурента -соціаліста Мороза. Довершила справу граната, кинута в цю саму Вітренко начебто одним з близьких до Мороза людей.
Народ був поставлений перед нелегким вибором: голосувати за відносно честного, не пов`язаного з мафією, але близького до комуністичної ідеології і більш проросійського Мороза чи за фундатора олігархічного ладу в Україні, тісно пов`язаного з криміналітетом, але "ринкового" Кучму.
Як насправді проголосували українці, важко сказати, бо тоді вже почалися масові фальсифікації на виборчих дільницях, округах і в самій ЦВК.
А далі була війна Ющенко - Янукович - з "трьома сортами України", мільйонами, виділеними владою на рмосковську команду Глеба Павловського, отруєнням, підтасовками і Помаранчевим Майданом. А ще далі - епопея Янукович - Тимошенко, з наступною відміною Конституції, посадкою головного конкурента і Євромайданом.
Суть усіх попередніх кампаній зводилася до того, що обраний "всенародно" президент ніколи не був виразником інтересів всього народу, хоч намагався і проголошував це. Він завжди залишався ставлеником лише певної його частини (здебільшого абсолютної меншості - така специфіка президентських виборів у два тури).
Передвиборче нагнітання ненависті призводило до того, що ті, хто програвали, не визнавали переможця переможцем й продовжували вести війну, яка не могла не дискредитувати владу в цілому і перетворювала суспільне й політичне життя на коливання маятника з такою неймовірною амплітудою, яка неминуче руйнувала ( і руйнує) підвалини держави.
Пасивна більшість, налякана дійсним і вигаданим компроматом на обох головних кандидатів, бачила в обох з них чортів рогатих і голосувала головним чином не за кращого, а - проти гіршого, обираючи хоч і менше на їх думку зло, але - зло.
Чи будуть нинішні вибори винятком? Думаю -ні. Війна тролів у інформпросторі, спрямована на повне знищення супротивника, як ворога народу, на жаль це демонструє.
Мене цікавить лише одне: як довго еліта і нація в цілому сидітиме на цій голці -"всенародних виборах президента", які щоп`ять років ділять народ на "чорних " і "білих", на "наших і "ворогів"?
Скільки нам ще треба отих п`ятирічок ненависті, щоб перейти до цивілізованого діалогу в рамках парламентської республіки, де не проходить така жадана для українських гетьманів усіх часів формула: "переможець отримує все, переможений - шибеницю"?..
