Хто читав науково-популярний бестселер Річарда Докінза “Егоїстичний ген”, згадає розповідь автора, як він разом із колегами — прихильниками еволюційної теорії Дарвіна намагалися математично розрахувати найбільш переможну стратегію у боротьбі за виживання.
Із шкільної лави ми розуміємо її так: хто перший кого з’їв, той і переміг. На цьому побудована й теорія так званого соціального дарвінізму.
Але ні. Виявилося, що найкраща стратегія — це презумпція доброзичливості.
Це коли від незнайомої людини ти при зустрічі насамперед очікуєш добра, а отже простягаєш руку дружби, а не займаєш позу агресивного захисту чи взагалі, нападаєш першим.
І лише коли твою доброзичливість руйнують агресивним жестом — відповідаєш тим же.
Цю стратегію Докінз назвав за біблійною аналогією - “око за око”.
Втім, виявилося, що є ще краща для виживання стратегія. Називається вона - “Око за два ока”.
Це коли ти не тільки першим простягаєш зустрічному незнайомцю руку дружби, але й пробачаєш йому його першу агресивну реакцію на цей жест емпатії. Бо причиною її може бути невірне розуміння твоїх намірів, або просто вияв страху перед незнайомцем.
Іншими словами - у відповідь на його ляпас по правій щоці ти підставляєш ліву. І лише, якщо й цей твій жест лишається непочутим - починаєш діяти агресивно.
Докінз не пояснює, чому саме подібна стратегія є найбільш успішно.
У природи, пише він, зайве шукати відповіді на запитання: чому. Так розпорядилася еволюція.
Багато хто, читаючи це, не погодиться з життєздатністю подібної стратегії. Тим паче, що нинішня війна, задавалося б, її повністю спростовує. І найбільш правильним здається не чекати, поки з’їдять тебе. А починати їсти першим.
Але якщо винести росію і росіян за дужки і порозмірковувати над виживанням нації, то виникає сумнів, а чи правильну модель поведінки обрали українці у стосунках одне з одним?
Так, для “своїх”, перевірених і однодумців ми готові на все.
Але де коріння взаємної упередженої ворожості, яка охоплює нас ще до початку спілкування з тим, кого зовсім не знаєш і не можеш запідозрити в підступності? Хіба мало розуміння, що це твій співгромадянин? Представник роду людського?
Звідки агресія, викликана лише тим, що зустрічний заговорив до тебе іншою мовою, вийшов з храму іншої конфесії, вдягнений в одяг, який тобі здається потворним, належить до іншої політичної сили і, взагалі, має підозріле прізвище?
Звідки оці вічні пошуки “українських гнид”, які , здавалося б, уже давно мали згуртувати українців, але ні - тільки сварять?
Це наш історичний досвід спонукає до того?
Наші павлікіанські переконання, що видимий світ навколо нас грішний і ненависний, і оточують нас самі лише вороги й зрадники, які спритно перевзулися в друзів?
Один “хороший росіянин” написав, що перетнувши кордон з Фінляндією, був вражений тим, як доброзичливо ставляться там до чужинців. І допоможуть там, де й не прохаєш, й підвезуть безплатно, і ключі від хати дадуть, щоб пішов і напився води на кухні. І не бояться, що чужинець щось вкраде...
Напротивагу в рідній росії - лише одна з 40 машин на трасі зупинилася на прохання про допомогу, господар будинку, в якого хотів попитати дорогу, пообіцяв, спустить собак, бабця, яку попередив про пожежу в лісі, замість подякувати наказала негайно забиратися геть, бо буде гірше...
Русня вона й є русня, сповнена недовіри й ненависті до всього.
Але чи далеко ми відійшли від цієї дикунської звички — бачити в кожному насамперед ворога? Чи не потрапили в полон такого ж хибного розуміння законів еволюції?
Над цим варто порозмислити...
Може, фіни тому й живуть в комфорті й злагоді, що обрали правильну стратегію виживання? Не бояться підставлятися із своєю довірливістю й доброзичливістю, опинитися в ролі “лохів”?
І справа не в м’якотілості чи наївності. А в чомусь іншому, що нам ще треба збагнути.
Бо відкоша в разі потреби фіни уміють давати, як ніхто — про це ми добре знаємо з історії...
