"...Принцип Айдахо" - Євген Якунов

"...Принцип Айдахо" - Євген Якунов

«- І що ж ти порадив йому? - спитала Алія.

- Судити, - відповів Дункан Айдахо.

- Вершити правосуддя?

- Та ні. Судити людей, керуючись одним лише принципом: підтримувати друзів і занапащувати ворогів.

- Але це ж несправедливо!

- А що таке справедливість? При зіткненні двох сил кожен вважає себе по-своєму справедливим. Якщо виник конфлікт, його треба розв“язувати. Як? На користь друзям і на шкоду ворогам. Іноді тільки таким чином і можна навести порядок...»

Френк Герберт. «Месія Дюни»

***

Роки три тому я б розцінив ці слова мінімум як маніфест трайбалізму й кумівства.

І навів би як доказ усю критику Сократа на адресу такого собі оратора Полімарха, який вважав, що справедливість — це коли «друзям віддячувати добром, а недругам — шкодою».

Сократ із цим категорично не погоджувався.

«Завдаючи ворогові шкоди, хіба ти зробиш його самого справедливішим? - допитувався філософ.- А він, завдаючи шкоди тобі, чи зробить справедливішим тебе? Чи все ж таки ви обидва утвердитеся в думці, що з вами обійшлися несправедливо? А якщо так, то що ж це за чеснота така – «справедливість», що примножує несправедливість, тобто зло?..»

Нас все життя учили, що формула: "друзям усе, а ворогам - закон", протирічить суспільній моралі.  

Нам усім теоретично набагато ближчою є порада Лі Куан Ю: «Почати з того, що посадити трьох своїх друзів». І формула Канта: “Хай здійсниться справедливість, навіть якщо загине світ”.

Але якось так сталося, що війна поміняла оптику. І ми зрозуміли, що друзі сьогодні - на вагу золота, а ворогів треба нищити. Що зайвий меч у шерензі важливіший, ніж справедливий закон.

Незручна думка? Еге ж!

Розмірковуючи над текстом з “Дюни”, яку я надумав перечитати, замислився: а чи не жили ми за принципом Айдахо і до війни?

Мені здавалося, що все своє журналістське життя я боровся за справедливість, ту саму, кантівську. Але, мабуть, це, коли йшлося про чужих людей. Бо я ніколи, наприклад, не написав би донос на своїх друзів, навіть, якби хтось із них скоїв злочин. Навіть заради торжества справедливості...

І я б ніколи не став Лі Куан Ю. Може, тому, що мені завжди в житті все вдавалося саме тоді, коли поруч були друзі. А коли поряд були вороги (яким би я не був до них врівноважено справедливим), нічого не вдавалося.

Тому друзям я прощав навіть,те, що стороннім людям не пробачив би ніколи... І єдине, про що шкодую в житті, що із старінням друзів стає все менше.

Чи я один такий? Бачу, як принцип Айдахо діє в нашому суспільстві повсюдно. Коли до суду, який виніс суворий вирок “ворогам”, не застосовується епітет “корумпований”, а коли йдеться про “наших”, він знову згадується. Коли у соцмережах іде відчайдушна битва за виправдання своїх, в горнило якої без краплі сумління кидається репутація “не своїх”. Коли вчорашні зеки, “покидьки суспільства”, убивці й грабіжники, отримавши амністію, вдівають однострої і вони вже герої...

Можливо, ви, мої читачі не такі. Можливо, ви все ще за бездоганну, рафіновану справедливість?.

Тоді скажіть, сховали би у власній оселі друга, який заборгував великі гроші бандитам і вони за ним женуться? Чи виказали б його переслідувачам за першої вимоги? Ну добре, не бандитам, а кредиторам, які прагнуть відновити справедливість? Бо Кант вважав, що мали виказати - адже треба завжди бути чесним...

Я думаю, що коли хтось щось подібне і вчинив, то він ніколи не зізнається. Бо справедливе, мабуть, не завжди виглядає як моральне.

Якийсь голос у мені породжує сумніви, а чи не варто нам взагалі відмовитися від отих подвійних стандартів? І визнати, нарешті, причому публічно, що формула Дункана Айдахо, принаймні, в умовах війни за виживання застосовується повсюдно і є ментально виправдовуваною по всіх статтях. Бо єдине, що є важливим у такій війні — вижити. А пліч-о-пліч з друзями це, мабуть таки, незрівнянно легше.

Хіба ні?)