У прифронтовій зоні. Кожного дня читаю зведення як мінімум по своїй області - люди, імен яких ми навіть не дізнаємося. Загинула жінка. Загинув чоловік. Стільки-то років. Ото й усе.
Ждунами далеко не кожного я би назвала. В кожного з нас є дідусі, бабусі, батьки відповідного віку, яким скажи "їдь звідти!" - вони не можуть уявити, як це. Ні, мова не про фронт, що наближається - мова про прифронтові села, в яких обов'язкова евакуація НЕ оголошена - але жити там небезпечно. Проте селяни не можуть уявити себе деінде.
Подумаймо кожен про своїх - як мінімум кожен другий скаже, що не поїде.
Одна причина - це його земля. Він має почуття власництва. Українське село мерло від голоду, важкої праці, але годувало міста не тільки свої, але й голодранців росіян свого часу, впродовж нашої історії.
Гітлер планував годувати своє окупаційне військо саме в Україні, щоб не витрачатися на логістику. Він так і зазначав: зайдете в Україну, то харчуйтеся тим, що візьмете в Україні. Так само мислили росіяни, в усіх своїх формах існування. То ж українське село страждало, але знаходило в своїй рідній землі й силу витримати випробування. Відірви селянина від власного шматка чорнозему, завези його в чуже місто - він помре від відчаю та нудьги скоріше, ніж від кулі.
Друга причина - страх. Вихований окупацією совка. Це мої припущення. Населення, понівечене радянськими над ним експериментами, бажає ДОжити своє життя тихо. Подумаймо, який вік ДОживає своє життя в селі - якраз той, старший. Який бачив совок і його розвал, який має батьківський досвід такого ж "тихого" життя, коли в місті страшно, щоб вижити там, треба мати якісь інші якості - а в селі все рідне, все тобі допомагає й заспокоює. І аромат свіжоскошеної трави на полі, й гуркіт старенького трактора, й качки, й кури гомонять - рай на землі, в якому навіть росіяни здаються тимчасовою бідою. Бо ж зійде сонечко, підсвітить знайомі місця - і не так страшно помирати. Аби не на чужині.
А ще ось це "ДОжити". Тут воно прийнятне. І якесь звичне, як на мене - і завжди мене, майже міську, лякало, бо не передбачає амбіцій. Я можливо помиляюсь, можливо помиляюсь сильно - але амбіцій в селі мало. Там більше емоції та тепло, і асоціації, й традиції, щось про таке. А тому "ДОжити" з'являється навіть у доволі ще молодих людей. Коли мені буде 50, і навіть 60 - я напевно ж буду вважати, що перегорну чергові сторінки свого життя, і багато цікавого буде попереду. А вони в селі в такому віці вже часто кажуть, що ПОжили, ПРОжили, тому не страшно.
І ця лагідна прикордонна, прифронтова українська, під тими обстрілами, з тими щоденними смертями, про які країна не знає нічого...
Хочу, щоб вони пережили і надолужили. І щоб ми всі колись позбулися нарешті такого поняття, як ВИживати.
Хочеться ЖИТИ.
