Щоб зрозуміти феномен «Кварталу», потрібно повернутися туди, звідки він виріс — у Клуб веселих та кмітливих, або КВК, який десятиліттями позиціонували як «молодіжний гумор».
Смішно?
Ні — страшно.
КВК був:
- єдиною дозволеною молодіжною сценою в СРСР без тотальної цензури;
- майданчиком, доступ до якого контролювали куратори з ідеологічних органів та спецслужб;
- технологією, яка вирощувала лояльність до радянського дискурсу через сміх;
- лабораторією «правильних» образів народів, лідерів, держав.
Це була м’яка сила імперії, де обкатувалися архетипи, соціальні ролі та реакції аудиторії.
Радянська пропаганда завжди працювала через гумор — це найтонша форма управління емоціями.
КВК навчив покоління українських артистів:
- сміятися над собою, але не над метрополією;
- висміювати слабкість державності, але не слабкість імперії;
- грати ролі, які вигідні центру, а не нації.
І саме з цього середовища вийшов «Квартал 95».Перші роки «Кварталу» — це гастролі, телеефіри, зйомки, формати та гонорари в російському медійному полі.
І російська аудиторія, і російські продюсери, і російські телеканали визначали, що можна, а що не можна.
Це не «зрада» — це контекст формування.
Культурний код формується там, де людина працює і живе професійно.
Тому «Квартал» ніколи не був українським проектом у глибинному сенсі слова.
Він був пострадянським проектом, який працював на українському ринку — із стилістикою, риторикою та гумором, створеним у просторі, де українська держава завжди була «матеріалом для жарту».
Коли у 2019 році автор і обличчя «Кварталу» стає президентом, це не «феномен телевізора».
Це — феномен культурного коду, який десятиліттями працював на деполітизацію нації. Тепер уявіть країну, яка обрала головнокомандувачем людину, вирощену саме у такому дискурсі.
На фоні корупційного скандалу, що вибухнув довкола Тімура Міндіча, раптом стало видно те, чого ніхто не хотів визнавати, що культура без відповідальності породжує політику без відповідальності.
Коли студія десятиліттями тримала монополію на висміювання політиків, ніхто не перевіряв тих, хто стоїть за студією.
Коли «Квартал» вчив країну дивитися на владу через сміх, ніхто не дивився на «Квартал» через призму влади.
Тепер, коли виходить нова афіша «Єдиного кварталу», вона виглядає вже не як концерт, а як культурний привид епохи, яка мала би залишитися в минулому.
Україна досі живе в тіні культурної імперії.
Ми вигнали російську армію з багатьох напрямків, але російський гумор, російські формати, російські ритуали залишилися в нашому інформаційному полі.
І «Квартал» — один з найбільш помітних уламків цієї тіні.
Головне питання не в афіші й не в концерті.
Головне питання:
чи готова Україна нарешті визнати, що культурна інфільтрація — це така ж небезпечна зброя, як і ракети?
Бо гумор, який висміює державу — знищує державу.
Бо еліти, які виросли на сміхові над політикою — руйнують політику.
Бо культура, яка роками була інструментом імперії — ніколи не буде інструментом свободи.
