"Моя мрія – сказати українцям, що мені не соромно!", – заявив преЗЕдент у нинішньому посланні до Верховної Ради. Зеленський може спати спокійно, його мрія давно здійснилася, – йому не соромно ніколи.
Недавній комік, що без жодних засторог і мук сумління торгував приниженням власної країни, її народу, спроб вирватися з постімперських капканів, тепер з найвищої трибуни розповідає про сором? Це, даруйте, чудове підтвердження висновку, що найфанатичнішими проповідницями цноти є колишні шльондри. Але Зе! – не колишній актор, попри випадково здобутий статус, він залишився ним досі, і "грає вар'ята", абсолютно не переймаючись тим, що говорить і що робить.
У будь-якій людській спільноті є певна частка осіб, які цинічно вважають сором і сумління непотрібним атавізмом. Вони люблять навіть козиряти цією не вельми шляхетною рисою, надаючи їй ознак геройства, революційності, всесилля і безкарності. Однак насправді, "сором – це страх перед очікуваним безчестям", як стверджує Платон, – і вся ця бравада Зеленського є виразом його підсвідомого, майже тваринного жаху у передчутті викриття.
Як на мене, важливо не те, соромно Зеленському чи ні. Набагато вагомішими є його мотивації до наступних кроків з метою уникнення відповідальності за все, що відбувалося під час його наразі півторарічної каденції. "Лідер 73%", яких до слова, не поменшало (нинішні ж соціологічні зрізи КМІС, хай сумнівні і, мабуть, спекулятивні, стверджують, що майже дві третини українців вірять у щире бажання президента дізнатися про настрої громадян під час незаконного опитування в день виборів), так ось, "видатний лідер сучасності", мабуть, сподівається на заїжджену тезу про те, що "громадська думка не має пам'яті". І з цим переконанням виголошує перед народними депутатами вельми сумнівні сентенції. Навіть особисті.
Так, Зе! досі (!) прагне виправдовуватися за ухилення від війська, натякаючи на те, що чотири повістки – це фейк. Та, даруйте, пане ухилянте, ви ж самі розповіли про таку повістку ще у березні 2014-го…
Але про "не соромно" часів ближчих. До прикладу, про затяту боротьбу з корупцією, яку, судячи з лінгвістичних вправ Зе! у Верховній Раді, ми маємо не "побороти", а "перемогти". По-перше, перемогти корупцію не наважиться жоден з лідерів інших, більш розвинутих країн. А, по-друге, президентові не соромно замовчувати факти корупції серед власного оточення, те, що викривальні "плівки Єрмака" стали не предметом прискіпливого розслідування НАБУ чи Генпрокуратури, а підставою для переслідувань Гео Лероса, який наважився оприлюднити їх.
Але ж ні. "У нас нульова толерантність до корупції, це підтверджують наші партнери у Європі та США", – вихваляється президент. Так підтверджують, що аж керівник британської МІ-6 змушений був вимагати утаємниченої розмови з українським очільником, аби розтлумачити йому, "ху із ху" в його, Зеленського, оточенні. І зовсім нічого, що у справі з відмиванням коштів "карабасом-барабасом" усього погорілого Кварталу Коломойським, яку веде канцлерський суд штату Делавер, є "відбитки пальців" і Єрмака, і його формального шефа.
Зеленському не соромно звинувачувати "когось, хто здав Крим", погрожувати їм "посадками", і чомусь не з руки згадати геть недавню історію, коли прямо з президентського Офісу пролунав дзвінок до Москви, і українські силовики лише сором'язливо відвели оченята, щоб не бачити, як їхня блискуча операція із затримання "ваґнерівців" зливається в унітаз.
І вже зовсім не соромно Зеленському порівнювати висмоктане з пальця його політтехнологів "опитування" у день місцевих виборів з… референдумом про незалежність. Або ж згадувати про дві Революції, особливо останню, у якій Зе! і його "артисти" були, м'яко кажучи, не на тій барикаді. Але йому не соромно…
Зате соромно тим, хто усвідомлює катастрофу клоунократичного режиму в Україні. Цей сором – далебі не "іспанський". Бо йдеться про власну домівку. І ще – для адептів Зе! Стівен Кінґ написав таке: "Якщо хтось обдурив мене один раз – хай буде соромно йому; якщо ж він обдурив мене вдруге – хай буде соромно мені".
Зрештою, що й казати, коли у власному Twitter преЗЕдент сам оцінив вагомість сказаного у стінах парламенту і зовсім не посоромився вкотре зневажити законодавчий орган країни: "Сьогодні востаннє з трибуни @verkhovna_rada я проголошував "послання". Настав час змінювати підходи. Президент – не оракул і не жрець. Президент – слуга народу. І він має звітувати та представляти плани на майбутнє людям, які найняли його на роботу".
Утім, у цьому випадку Зе! може таки претендувати на роль оракула. Аби насправді не трапилося так, що ключовим у цій демагогічній полові стане слово "востаннє".
Ілюстрація - Сєрґєй Йолкін
