Якщо ви раптом думаєте, що з нашим суспільством все норм, то ні - воно стає глибоко дисоціативним. Одні живуть останні дні в окопах, інші живуть як останні дні в барах. З єдиної нації ми перетворюємось на розщеплену. І найбільшу загрозу несе розсварювання Зеленського і Залужного.
Може, я ще напишу про це свою колонку, але зараз я вам процитую людину, якій я дуже вдячна за свої знання. І щиро впевнена, що вони мені вберегли життя в окупації. Тому що, коли в мене було лише три хвилини до зустрічі з російськими солдатами, мій мозок мені дуже концентровано видав лекцію Романа Кечура про параноїків.
Тепер мені є шанс йому подякувати і поширити його засторогу щодо того, що зараз відбувається з нами.
Повну версію подивіться в Жовтих кедах Юлія Бориско .
А поки тільки найважливіша для мене цитата.
«Війна цікава на початку. Всі включені. А далі до цього все менше і менше [зацікавлення]. І мені здається, що це також питання влади і еліт: що ми комунікуємо і що ми транслюємо.
Ми говоримо, що в нас контрнаступ і ми скоро переможемо. Ми скоро будемо в Криму. І, з одного боку, вони мають так говорити, бо, якщо вони так не говоритимуть, то ніхто нам не дасть зброї. Інакше ніхто не віритеме в нашу перемогу. А це як акції. Від того як західні суспільства вірять в нашу перемогу, залежать наші акції. Тобто, з одного боку влада має так говорити.
А з іншого, це має розслабляючу дію. І ми втрачаємо розуміння, що ми воюємо хай не з другою армією світу, але значно сильнішою ніж ми. І ми приходимо до того пункту, де відсутність цього розуміння грає з нами злий жарт. Бо ми втрачаємо розуміння, що ми можемо програти цю війну і загинути як нація. Ми можемо спастися, як окремі особини, але як нація ми загинемо, втратимо цю землю і культуру.
Ця ідея виграшу має дві сторони - з одного боку нам треба віра в перемогу, а з другого боку - вона шкідлива і дає виправдання тим зайцям, які їдуть безкоштовно. І це треба сказати вголос.
….
Контрнаступ не вдався і назад повертається українська звичка до розщеплення. В нас вже два табори - один за президента, інший за генерала. І ми з єдиної нації і групи перетворюємся на два табори. І далі, якщо це не зупинити, ці групи будуть дрібнитися. І буде війна всіх проти всіх. Якщо ми програємо війну, то ми її програємо через це.
Знаєте ту казку про лисичку і диких собак. Коли вона тікала, заховалась в нірку і питає:
- а ви очі, що робили, щоб я втекла?
-А ми добре дивились.
-А ви вуха?
-А ми добре слухали.
-А ви лапи?
-А ми хутко бігли.
-А ти хвіст?
-А я плівся позаду і заважав.
Ах так, подумала лисичка, і виставила хвіст з нори. А собаки її за нього схопили і роздерли.
Цю казку розказують дітям, щоб пояснити, наскільки шкідливе розщеплення. Що коли є екзистенційна загроза, ми маємо змусити нашого президента і нашого генерала обʼєднатись. Якщо президент не виграє другий раз вибори, але ми виграємо війну, він увійде в історію. Якщо генерал виграє війну - він увійде в історію, навіть не ставши президентом. Світову історію.
[Ми переможемо, коли] ми як суспільство атакуватимемо кожен їх прояв егоїзму, ми маємо наступити на хвіст своїх уподобань [вболівати за президента чи генерала, кому хто подобається чи ні], бо лисиці не подобався її хвіст».
