У книзі Марини Гримич "Клавка", практично на останніх сторінках, є такий епізод (далі фрагмети-цитати):
"...Прямісінько перед ними стояв довгий товарняк...
Двері у трьох товарних вагонах поїзда були навстіж розчахнуті, біля кожного стояла машина, такі в народі називались "будками"...
... На земляній платформі метушилися чоловіки у військовій і міліцейській формі...
... у "будці" стояв міліціонер, він брав інваліда попід руки, якщо вони були у нього, або оберемком... і так каліка рухався по живому ланцюгу аж до останнього міліціонера чи солдата, який висаджував його у вагон...
...Каліки матюкалися, кусалися, лаялися, кричали, вищали, стогнали, плакали, однак міліціонери й військові не реагували - вони похмуро і мовчки робили свою роботу...
... серед божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів...
... Несподівано у живий ланцюг мало не врізався військовий легковий автомобіль. Звідти вискочив полковник у військовій формі, який просто пашів люттю:
- Сколько можно возиться, бл...дь, грузи іх!..
... Полковник трохи пригнувся від ваги, але потім розмахнувся і просто жбурнув його у вагон, як мішок з піском...
- Я вас научу приказы выполнять!...
... Йому подали другого інваліда - він жбурнув його прямо на першого, неначе навмисно поціливши..."
Мова у тексті про 1947 рік. Мене ці рядки тоді вразили найбільше. Як вражають і сьогодні, коли вирішила їх нагадати. "Празднік же" у сусідів. У тих самих, яким доведеться десь ховати чергову порцію інвалідів тепер вже сучасної війни. І те, що "я за тєбя воєвал, братішка" - нічого для росіян не змінить.
Бо людське життя там не вартує нічого. Як не вартують ордена на грудях. І навіть не важливо, що ордена на грудях терористів - самі ж їх видали. Самі ж і не шанують.
Більше немає, що додати...
"С праздніком", небажані сусіди.
