Це те, чого ніколи не зрозуміють скудоумні Зеленські, Богдани, Єрмаки і інші малороси у керма - державність не падає до рук просто так.
Бути бездержавною нацією -
постійно залежати від волі інших.
Бути бездержавним - трагедія. За державність люди ДО НАС заплатили мільйонами життів. Йдучи в бій на багнети, коли більше немає набоїв.
Висуваючись на позиції із дюжиною кулеметів і однією гарматою супроти навали бухої московитської матросні, що пре на Київ. В мороці Сандармоху і по промерзлих ГУЛАГах. В
криївках, коли розумієш - шансів нуль, але Україна - понад усе. ВСЕ ЦЕ зробив хтось ДО НАС. Або замість нас - на Граніті, Савурі-могилі, ДАПі...
Мільйони свідомо і несвідомо
платили своїм життям і здоров'ям. І небагатьом пощастило дожити і помахати рукою онукові, який боронить чи розбудовує державність зараз.
Ті, хто пережили Голокост, а тепер мають невеличку, але СВОЮ ВЛАСНУ сильну країну - усвідомлюють ціну державності. Вони або пам'ятають - якою ціною, або вивчили і закарбували.
Ті, хто пережили Голодомор і мають (поки) СВОЮ ВЛАСНУ країну, досі озираються на "вєдь жилі же как-то раньше, в СССР" і з прискоком трощать державність...
Скажете, "ну дик нащадкам НКВСівців, партноменклатури, пролетарям і іншим мінорітаріям совка, ясна річ - ностальгійно..."? Так. Але чому так просто здалися ті, хто здогадується про ціну?
Чи ми не хочемо помахати своєму праонуку в кабіні літака (на башті танку, на мостику корабля, ... ) із розпізнавальними знаками держави Україна?
