Мабуть, те, що я напишу сьогодні, не припаде до смаку багатьом читачам. У всякому разі, тим, хто звик ніжитися у заспокійливих хвилях Арестовича, або ж лікувати власний страх ура-патріотичними примочками Подоляка.
Але є як є, ще від Есхіла знали, що першою жертвою війни є правда. І, на жаль, у нашій з вами ситуації нічого не змінилося. Хіба, можливо, цю прикру істину у потрібний час пробують прикрити клаптиковим коциком гасла "не на часі". Гасла, скажу я вам, цинічного і викінчено прикладного, - залежно від ситуації про яку йдеться.
Попри усвідомлення, що на багато речей зараз легше, мабуть, просто заплющити очі, ми маємо розуміти і те, що війна колись завершиться. І, безумовно, нашою перемогою. Інша річ, - у якій країні житимемо далі, коли відлунають останні постріли і стихне пропагандистська риторика "єдиних новин".
Припускаю, що найприкрішим нашим відкриттям у повоєнній Україні стане те, що війну ми виграли радше усупереч планам влади. Влади, яка хоч і "не втекла", але завжди балансувала між задавненим бажанням "зустрітися посередині" з лютим ворогом і острахом за власний рейтинг (бо суспільство не сприймало жодних компромісів з москвою). Влади, яка по-суті інструменталізувала патріотизм, самовідданість українців на догоду своїм політичним інтересам, зробила цей щирий порив мас акцентом у старій популістичній риториці, цинічно грала на почуттях народу, аби не сходити зі старого шляху узурпації повноважень.
Влади, яка досі не дала втямливої відповіді на цілком доречні запитання про її "стратегії" перед 24 лютого, про те, чому злегковажила десятками повідомлень, ба навіть волань з боку Заходу про невідворотність нападу, чому заколисувала суспільну свідомість байками про "все під контролем"? Більше того, чому, починаючи з 2019-го, свідомо і цілеспрямовано руйнувала нашу, й без того небездоганну оборону: непродуманим "розведенням військ" на лінії розмежування, розмінованим Чонгаром, закриттям ракетної програми.
Чому "евакуація" героїчних захисників Азовсталі відбулася у, м'яко кажучи, такий дивний спосіб? Чому досі влада не вдарила пальцем об палець, аби змусити росію визнати їх військовополоненими, а не "терористами", яких мають намір судити за московитськими "законами"? А якщо не змусити, - бо ерефія чхала на міжнародні конвенції та установи, - то бодай волати про це на весь світ.
Чому свідчення Медведчука проти Порошенка "на часі"? Чи не тому, щоб перебити неприємний для влади посмак Маріуполя? Чи тому, що російські пропагандисти вже вичерпали арсенал, і їм явно бракує тем? Та й, зрештою, цікавою виглядає практика вибіркового оприлюднення свідчень до того, як справа потрапила до суду. Що це, як не спроба опосередкованого тиску на служителів Феміди, хай навіть напівсліпої, як у нас? Логічний нонсенс, - кум путіна свідчить проти ворога №1 путіна (гасло ж не забули: "Будь-хто, тільки не Порох!")… Ще макабричніше: "в'язень" Медведчук на телеканалі з колишніми своїми "ротами" – ведучими дозволеного владою марафону. Та й зрештою, - Медведчук має багато що сказати про своїх однопартійців-колаборантів, які досі відверто воюють проти України. Але СБУ це не цікаво.
Як і багато-багато запитань, які "не на часі". Зовсім непомітних для пересічного обивателя, який, у принципі, й не вимагатиме відповідей на них. І про "свободу слова", загнану у "єдині новини", і про фактично репресовані опозиційні телеканали. І, зрештою, про дивний закон щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період дії воєнного стану, яким фактично нівелюються повноваження місцевих рад (зокрема, міських та обласних) (?!!).
Якщо Зеленський і його команда (а, підозрюю, остання усохла до Єрмака та його кількох позаштатних радників, здебільша піар-напрямку, бо профільні міністри напрочуд чітко і недвозначно артикулюють свої переконання і вимоги), - отож, якщо президентське найближче оточення вважає, що переможців не судять, то глибоко помиляється. І "засудять" їх на виборах, до яких, виходячи з логіки сценаристів оцих та інших зашкварів, вони почали готуватися. Ось уже й стратегічні цілі війни змінили – "вийти на кордони 24-го лютого". Ну, щоб "домовившись посередині", викресливши Крим і Донбас з порядку денного, скористатися моментом.
Звісно, на хвилі "переможних реляцій" і фантастичного рейтингу "найвидатнішого", світлина якого прикрашає титул журналу Time, можна намалювати у своїх фантазіях будь-що. Але, по-перше, мені видається, що навіть паралізований та немічний Конституційний суд не піде на таке паплюження Основного Закону як вибори під час війни.
По-друге, не рекомендував би комусь на Банковій окреслювати межі нашої перемоги. Бо насправді їх напишуть ЗСУ, а не канцеляристи.
І, по-третє, на титулі Time не раз і не двічі з'являлися "лики" інших осіб, що аж ніяк не завадило наступним поколінням підставово вважати їх викінченими негідниками.
