"Про українок можна написати кілометри неймовірних спогадів..." - Тетяна Малахова

"Про українок можна написати кілометри неймовірних спогадів..." - Тетяна Малахова

Я приїхала до мами з Москви на Миронівщину, але робота, як завжди, була зі мною. Я писала якийсь серіал, і з ранку до вечора мені з Москви телефонували то редактор, то продюсер. Один хотів, щоб героїня була інвалідом, другий - щоб вона була хлопцем або ще кимось. Кожну годину їхні бажання і фантазії мінялися. Я була сердита. Закрилася в вітальні і цілий день писала, періодично сварячись з Москвою. Мама все чула, але не чіпала мене. В неї було багато роботи і їй було не до мене. Вона, колишній інженер з Горлівки, поселившись в селі в 2001 році, немов повернулась в дитинство і всю душу віддавала сільській праці. І от ввечері, коли вже подоїла кіз, перебрала картоплю, процідила вино, закрила баклажани і перець, обірвала яблука і напекла пирогів, заходить до мене, витираючи рушником вимиті руки. Кидає рушник на плече і сідає поруч на диван: «Ну давай, розказуй, що там у тебе зі сценарієм… Може, гостроти не вистачає? Зараз все напишемо…»
***
Мама вже не вставала з ліжка… Лежить і каже: «Ну яка безглузда смерть. Аж прикро…» Я не збагну, що вона має на увазі, бо прожила довге і яскраве життя. «Ти не розумієш, - каже, - я про те, що все повинне приносити користь. Я все одно помру. А чого помирати просто так? Була б я трохи сильнішою, я б прив’язала до себе вибухівку і поїхала в Москву. До Путіна… а шо ти думаєш, прийшла така бабуся до мавзолею в хустинці… я навіть хустку вдіну! (мама все життя носила берети і капелюшки, і надіти хустку - це подія! ) А як тільки побачу Путіна, підійду впритул і підірвусь». «Мамо, - кажу я, - не бери гріх на душу. Не кажи такого. А якщо постраждають невинні люди?» А мама зітхає: «Та біля нього в радіусі 5 кілометрів порядних людей немає…» «Все одно, - сміюсь, - не треба таке казати. І хто тебе випустить з хати, і де ти вибухівку візьмеш?» А мама каже: «Були б сили, я б вас не питала, і вибухівку знайшла…»
Ні краплі не сумніваюсь в її словах))) Знайшла б)
***
Це було дуже давно… ще в Горлівці.
Я була вагітною старшою дочкою і їхала з Микитівки на дачу в Зайцеве.
В автобус набилося багато людей і чомусь між пасажирами зав’язалась суперечка навколо мови і «языка». Одні стверджували, що Донбас - українська земля і споконвіку тут панувала українська мова, інші - що земля російська і «русский язык» тут пуп землі…
... крапку в лайці поставила старенька бабуся, яка за хвилину до цієї суперечки підняла ґвалт на весь автобус, щоб мені поступилися місцем. Бабуся подивилася суворо на найголоснішого захисника російської мови і спитала: «Де поховані твої дід та баба? Прадід і прабаба…» Чолов’яга сказав, що всі пращури поховані в Росії, бо батько приїхав на Донбас в 50-х… Бабуся підняла вгору зігнутий від праці чорний палець і сказала: «Оце я і хотіла почути! А мої дід та баба, батько та мати, прадід і прабаба поховані тут! І всі вони були українцями, всі розмовляли українською. От і думай, чия тут земля і чия мова тут повинна панувати». З того часу я не чула мудрішої і точнішої відповіді захисниками «русского мира» в Україні.
P.S. Зараз рідне Зайцеве тієї бабусі в вогні…
***
2014 рік. Майдан. Ми з подругою (нам обом по 50+) в неї дома збираємо сумки - кава, чай, ліки, сало, картопляне пюре, пиріжки… Ми сонні, втомлені. Бо всю ніч були в госпіталі. Раптом подруга каже: «А якщо нас беркутовці схоплять і роздягнуть як Гаврилюка? Піду та надіну новий рожевий комплект. А то в мене зараз чорний низ і білий верх…»
***
Моя мама все життя пам’ятала, як в Сахновщину прийшли німці. Їй було всього чотири роки, але у неї назавжди закарбувався в пам’яті той день – спекотне літо, курява піднімалася над сільською дорогою, а крізь цю куряву в село їхали німецькі мотоцикли… Вони розташувалися і нашому селі Надеждино. І в перші ж дні забрали у моєї бабусі великі-великі ночви, в яких вона купала своїх п’ятьох дітей. Проходить день, другий… бабуся нервує, бо була дуже охайна і не уявляла, як це не помити дітей на ніч. Одного ранку вона взяла мою маму і маленького сина і пішла в німецький штаб. Бабуся не орієнтувалась в званнях. І коли німці їй відмовили віддавати ночви, вона почала загрожувати: «Я зараз піду до комісара і все йому розповім». Німці як почули слово «комісар», казала бабуся, забелькотіли і потягли її на розстріл. Але діти розплакались, хтось з командирів вмішався, покликали перекладача… вона била себе в груди, показувала п’ять пальців і казала для неї нове слово «кіндер»… потім показала брудні босі ноги дітей і її відпустили. Додому бабуся і мама з моїм маленьким дядьком повернулись з ночвами.
***
Готуємося до поминок мами. 9 днів… телефонує мамина сусідка-подруга. Трошки молодша за маму, але дуже хвора і немічна… «Таню, - каже, - хто тобі буде налисники готувати?" Я кажу, що хтось допоможе… «Ой, не довіряй таку справу нікому! Налисники на поминках повинні бути тоненькими як павутиння! Коли я ховала діда, мені налисники напекла племінниця. Я глянула - а вони товсті як палець… Мені треба до діда бігти голосити, а я над тими налисниками плачу. І от я їду до діда і кажу: «Вибач, діду, полеж трохи сам… не можу тебе провести з хати з ганьбою". І давай пекти сама….» На поминки мами немічна тьотя Ніна принесла величезний казанок налисників, смачних і тоненьких як павутиння.
***
«Таню, - питає мамина сусідка, - люди кажуть, що ти сценаристка. Що ж ви з людьми робите? Дивишся той серіал, дивишся, з городу біжиш як шалена, кидаєш сапку… кури розбіглись, корови ревуть… півроку дивишся, рвеш собі душу! А наприкінці він і вона подивились в очі і все! А весілля, а заручини? Треба ж поважати людей! Як без весілля?»
***
2008 рік. Я їду з Москви до мами на Миронівщину. Везу їй гроші, капці, купу гостинців, а вона вже чекає на мене і готується . Мама знає, що я не люблю московську картоплю (ну дуже гидка), і тому завжди мене зустрічає картопляними стравами. Я телефоную їй з Видубичів і кажу, що вже сіла в автобус. Вона питає, коли ставити картоплю в піч. Я кажу, як проїду Кагарлик, зателефоную…і засинаю. Просипаюся від того, що якась жіночка похилого віку торкає мене за плече: “Дитино, ми вже проїхали Кагарлик. А ти обіцяла мамі зателефонувати. Вона ж чекає…»
***
В 1974 році ми поїхали на батьківську батьківщину – в глухе в’ятське село. Нас радісно зустрічала вся батьківська рідня. Найбільшим враженням першого дня перебування в маленькому селі, яке складалось з чотирьох десятків чорних ізб, для мене стали дерев’яні блакитні мережива на вікнах і … відсутність туалету. Взагалі! Город йшов від ізби і упирався в ліс, і це «вирішувало» проблему. Мама обурено казала батькові: «Як це так? Навколо стільки лісу, а у людей немає ні туалетів, ні тинів! У нас на Сахновщині скрізь луки, але в людей все є! Навіть коли німці нас вигнали з хати і ми поселились в землянці (бабуся вирила), так перше, що вона зробила - туалет з соняшника!»
...Моя російська бабуся перебила «цікаву» розмову батьків і покликала всіх їсти. Треба зауважити, що мій батько приїхав в Україну ще парубком, працював на шахті, потім через його хворобу вони з мамою на кілька років приїхали на Сахновщину (де я і народилась), а потім вже назавжди повернулись на Донбас. На Сахновщині батько став справжнім українцем – мій український дід навчив його класти печі, ремонтувати взуття, будувати хати і майструвати… Ну а бабуся Оляна, звичайно, відкрила йому світ української кухні! Тобто в 1974 році мій батько уже знався на варениках з сиром, борщах зі сметаною, холодцях і домашніх ковбасах. Не дивно, що вечеря у себе вдома йому не сподобалась – щі незрозумілого кольору і ще щось…. Він вже відвик від такої їжі. Але не образив свою матір, а просто сказав: «Завтра моя Надя будет обед готовить. Ты, мам, отдохни». Ввечері мама тихо сказала: «Спочатку туалет, потім обід». Батько прокинувся засвітла, пішов в ліс, і в обід у бабусі на подвір’ї стояв новісінький дерев’яний туалет. З дверима і віконцем. Такий собі привіт з Сахновщини, адже батько всьому навчився у тестя-українця, мого діда. А тим часом мама закінчувала варити борщ і вареники з картоплею. Бабуся кричала у відчинені вікна сусідам: «Дуня, приходите на обед! Герина жена украинский борщ сварила и пельмени с картошкой!» Спочатку сусіди подивились на туалет, посміялися і пішли обідати… Обід сподобався сусідам і родичам. З’їли все і записали рецепта! Бабуся задоволено дивилась на маму, а про батька й казати нічого – мама була його гордістю. Він подивився на всіх і каже: «А теперь тихо… Надя петь будет…» Мама дуже любила співати, а він слухати. Мама заспівала декілька українських пісень, і вечір української культури міг би на цьому завершитись, якби одна товста сусідка, напевне, ображена такою увагою до мами, не сказала: «Да… вы, украинки, можете и борща наварить, и спеть… а вот про нас, русских баб, Некрасов какие слова написал!!!» Товстуха гордовито подивилась на маму і голосно сказала: «Коня наскаку остановит, в горящую избу войдет!» На що моя мама спокійно відповіла: «Та то вы своих мужиков в руках держать не можете. Оно ж у вас нажрется браги и заснет с сигаретой…подпалит избу с сараем… а бедная баба не знает, куда ей бежать - в горящую избу, спасать пьяного мужа, или коня на скаку останавливать, бо сарай горит…

Loading...