Сьогодні я пропоную першу частину своєї розвідки. Одразу дисклеймер — і тут, і пізніше вживатиму прізвища політиків головним чином лише для означення епохи. Це не означає, що внесок інших не такий важливий — навпаки. Разом з тим, починати перераховувати внесок кожного — це вступати на слизьку дорогу небезпеки «когось не згадати». Дуже вітається дискусія та критика (бажано конструктивна).
Частина І. Траєкторія залежності: Механістична вертикаль та пастка інерції
Отже, українська стратегічна культура. Скажу одразу: цей текст є викликом для мене самого. Я не просто аналізую ці процеси — я відчуваю свою пряму причетність до них. Будучи залученим у більшість дискусій та дій, які ми будемо розбирати, я свідомо відмовляюся від маски стороннього спостерігача. Це рефлексія зсередини, де суб’єктивність учасника важить не менше за сухі факти. Проте задля балансу та об’єктивності я буду також спиратися на «погляд ззовні» — на думки тих дослідників, які фахово вивчали наші процеси, перебуваючи на відстані від наших внутрішніх пристрастей.
Моя розвідка матиме три — а якщо матеріал вимагатиме ширшого дихання, то й більше — частини. У першій ми зосередимося на українській стратегічній культурі до Помаранчевої революції: її генезисі, корінні та специфічних рефлексіях тогочасних політичних еліт. Що стосується методології, то тут я спиратимуся на теорію залежності від попереднього розвитку (Path Dependence). Моя гіпотеза полягає в тому, що до певного моменту ми були заручниками інституційної пам'яті, яка дісталася нам у спадок від радянського періоду. Ця «колія» визначала не лише структуру наших державних органів, а й саму логіку прийняття рішень, де інерція минулого часто виявлялася сильнішою за виклики майбутнього.
Теорія Path Dependence, яка першочергово виникла в економічній науці завдяки роботам Пола Девідсона та Браяна Артура, а згодом була блискуче адаптована до політичного аналізу Нобелівським лауреатом Дугласом Нортом, пояснює, чому соціальні системи часто продовжують рухатися за інерцією, навіть якщо обраний шлях є неефективним. Головний концепт теорії полягає в тому, що історичні рішення, прийняті у «точках розгалуження», створюють самопідтримувані інституційні колії. Чим довше система рухається цим шляхом, тим вищою стає «ціна виходу» з нього, адже інститути, еліти та навіть суспільні очікування адаптуються до наявних правил гри, перетворюючи їх на своєрідну соціальну гравітацію.
Застосовуючи теорію Path Dependence до українського матеріалу, ми бачимо, що період від проголошення Незалежності до початку 2000-х не був часом розриву з минулим. Навпаки, це був період інституційної мімікрії. Радянська номенклатура, зберігши контроль над основними важелями управління, почала розбудовувати державу за образом і подобою «УРСР 2.0». Суверенітет сприймався тогочасними елітами не як інструмент стратегічного розвитку, а як можливість монополізації власного права на управління ресурсами без прямого нагляду з боку Москви, проте в межах звичної радянської логіки.
У 1991 році Україна отримала гігантські уламки радянської машини, але без «голови». По суті, ми успадкували апаратну інерцію, де збережена кадрова структура силових відомств та її мислення залишалися в полоні стратегічної двозначності. Тут важливо уникнути спрощення, ніби весь тогочасний силовий апарат був прямою агентурою Кремля. Навпаки, такі події, як ліквідація режиму Мєшкова в Криму в 1995 році, довели спроможність українських спецслужб діяти рішуче та автономно. Проблема полягала в іншому — у відсутності концептуального розриву. Стратегічна культура того часу була заручником «обережності». Навіть ідентифікуючи ризики з боку РФ, український генералітет залишався в полоні радянської методології планування, де Росія не могла бути офіційно визначена як ворог. Це була суб’єктність усередині обмеженого простору, де «колія» дозволяла захищати кордони, але забороняла змінювати геополітичну парадигму.
Логічним завершенням цієї стратегії «обережного маневрування» став Будапештський меморандум 1994 року. Для тогочасної еліти відмова від ядерного арсеналу в обмін на міжнародні гарантії виглядала не як поразка, а як найвищий тріумф їхньої моделі безпеки. У межах пострадянської інституційної пам'яті панувала віра в те, що підписи великих держав та визнання кордонів є вагомішим фактором, ніж реальна військова спроможність. Це була спроба «купити» собі місце у світовому порядку, не будуючи власної системи стримування. Будапешт став психологічною пасткою. Він легітимізував подальше скорочення армії та деградацію військово-промислового комплексу. Якщо гарантії надані, то стратегічне планування власної оборони проти великого супротивника почало здаватися зайвим анахронізмом. Меморандум остаточно закріпив Україну в статусі «держави, що потребує захисту ззовні», замість «держави, що захищає себе сама». Це посилило ту саму траєкторію залежності, де наша суб'єктність була делегована міжнародним домовленостям, які, як виявилося пізніше, не мали механізмів примусу.
Економічний фундамент нової колії було закладено не через ринкову трансформацію, а через феодалізацію радянського спадку. Це сформувало специфічну модель, де капітал був невіддільним від державної влади. Олігархічні групи першої хвилі формувалися навколо доступу до державних ресурсів: дешевої енергії (російського газу), експорту сировини (металургії) та приватизації стратегічних підприємств за безцінь. Це створило систему, де успіх залежав не від інновацій, а від близькості до «тіла» президента чи прем'єра. Таким чином, бізнес був зацікавлений у збереженні застарілої, непрозорої державної машини, бо саме її недосконалість генерувала їхні прибутки. Олігархи перейняли на себе частину радянських патерналістських функцій. Великі заводи-гіганти залишалися «містоутворюючими», де робітники залежали від власника не лише в зарплаті, а й у соціальному забезпеченні. Ця модель консервувала виборця: люди голосували так, як було вигідно «господарю», що створювало ідеальну базу для підтримки консервативної колії на десятиліття.
Окремо варто виділити специфіку інформаційного простору 90-х. Після 1996 року в Україні з’являються потужні національні телеканали, які, з одного боку, намагалися конкурувати з московськими за внутрішній ринок, але з іншого — залишалися в тісному семантичному та комерційному зв’язку з російським медіаполем. Це була парадоксальна ситуація: розбудовуючи власне телебачення, українські олігархічні групи не прагнули стратегічного розриву. Навпаки, вони активно імпортували формати, контент і навіть кадри (яскравий приклад — робота Дмитра Кисельова на українському ТБ того часу). Московське медіаполе сприймалося як «еталонне» та комерційно привабливе, що призводило до стерилізації власної стратегічної думки. Український глядач перебував у єдиному з РФ смисловому просторі, де серіали про «силовиків», спільні ток-шоу та запозичені наративи консервували пострадянську ідентичність. Така інерція, на жаль, зберігалася і після 2014 року, хоча й з певними відмінностями. Московські ведучі, стаючи вигнанцями у власній країні, знаходили притулок в українських ефірах. Це створювало ілюзію змін, але по суті лише консервувало нашу залежність від московського інтелектуального продукту — ми продовжували дивитися на світ крізь російську оптику, навіть якщо вона була опозиційною.
Економічний патерналізм мав зовнішній вектор залежності. Газові схеми (на кшталт тих, що пізніше втілилися в «РосУкрЕнерго») стали пуповиною, яка прив’язувала українську еліту до російських інтересів. Корупційна рента з газу була «мастилом», яке робило пострадянську колію комфортною для еліт обох країн.
Політична культура «кучмізму» була логічним продовженням радянської апаратної традиції, де управління державою сприймалося як закритий технологічний процес, подібний до управління великими промисловими об'єктами. Недарма цю плеяду політиків називали «червоними директорами». Прийняття стратегічних рішень відбувалося у вузькому колі, часто за зачиненими дверима на Банковій чи в закритих клубах за інтересами. Публічна політика була лише імітацією, фасадом для реальних домовленостей між фінансово-політичними групами. У такій системі компроміс шукали не з виборцями, а з «рівноцінними» гравцями — іншими кланами або Кремлем. Для еліти того часу низові ініціативи, незалежні профспілки чи громадські рухи були не партнерами, а «шумом» або джерелом хаосу.
Стратегічна культура того часу не передбачала, що суспільство може мати власну суб'єктність. Будь-яка активність «знизу» автоматично маркувалася як дестабілізація (якщо вона була щирою) або як інструмент іноземного впливу (якщо вона була організованою). Система прагнула до ідеального стану ригідної керованості, де кожен «гвинтик» виконує волю вертикалі. Це створювало ілюзію стабільності, але водночас позбавляло систему гнучкості. Будь-який сигнал про помилку в управлінні сприймався не як привід для реформ, а як атака на державний лад.
Точкою першої великої напруги став 2001 рік — протести «Україна без Кучми». Це був перший масштабний прояв того, що українське суспільство починає переростати рамки механістичної пострадянської ієрархії. Касетний скандал і вбивство Георгія Гонгадзе стали тими факторами, які вперше серйозно похитнули стійкість колії, продемонструвавши: інституційна пам'ять системи входить у гострий клінч із новими запитами на справедливість та суб'єктність середнього класу, який саме тоді стрімко збільшувався.
Але найважливішим результатом цього етапу стала поява Мережі. Вперше в українській історії статичній державній конструкції протистояла не просто група політиків, а горизонтальна структура солідарності. Намети на Хрещатику стали прототипом майбутніх Майданів, де стратегія і координація народжувалися не в кабінетах, а через живу взаємодію людей. Хоча протести закінчилися силовим придушенням та тимчасовою консервацією режиму, вони виконали головну історичну місію — вони зробили колію видимою. Суспільство побачило стіни, в яких воно перебувало, і вперше відчуло власну спроможність ці стіни хитати.
Якщо намети на Хрещатику стали фізичним тілом спротиву, то сайт «Майдан» (maidan.org.ua) (20 грудня 2001 року) виступив його інтелектуальною та комунікаційною «нервовою системою». Це був перший в Україні досвід створення альтернативного інформаційного простору, що не залежав від олігархічних холдингів і працював за принципами цифрової архітектури Мережі. Форуми «Майдану» перетворилися на унікальний прототип горизонтальної стратегії: простір, де інтелектуали, активісти та пересічні громадяни на рівних обговорювали не лише тактику протесту, а й майбутню візію країни. Тут викристалізовувалася мова, якою нова жива суб’єктність почала говорити з ригідною владою, перетворюючи хаотичну енергію на скоординовану дію.
Технологічна перевага сайту дозволила протесту подолати географічні та інформаційні обмеження колії. Принцип «кожен є репортером» став першим прикладом громадянської журналістики, що забезпечувала колективний імунітет проти державної дезінформації: оперативні звіти про пересування силовиків та арешти з’являлися в мережі швидше, ніж вертикаль встигала їх приховати. Завдяки цьому протест перестав бути суто київським явищем, об’єднавши регіональні осередки та діаспору в єдиний організм, який було неможливо локалізувати чи розгромити одним ударом по наметовому містечку.
Поява Мережі у 2001 році — як у наметах, так і на цифрових форумах — ознаменувала кінець епохи монополії на стратегічне мислення. Міграція української стратегічної культури у віртуальний простір надала їй невразливості та небаченої раніше швидкості. Це був момент народження суб'єктності: виявилося, що «вулиця», підсилена інтернетом, може бути розумнішою та адаптивнішою за будь-який кабінет на Банковій. Динамічна мережева культура отримала свій перший інструментарій для успішного демонтажу ригідної пострадянської колії.
Нарешті настає час «докрутити» трохи західної оптики. Дослідники, що працювали в межах неоінституціоналізму (зокрема Джоель Хеллман), описували стан України 90-х через термін «institutional lock-in» (інституційне замикання). Це ситуація, коли корупційні зв'язки в енергетиці та апаратна спадковість створюють настільки високу «ціну виходу» з пострадянської орбіти, що стратегічна культура еліт стає добровільно обмеженою, перетворюючись на «reactive strategy» — постійне очікування зовнішніх імпульсів замість власного проєктування майбутнього.
Водночас західна політична думка (зокрема тогочасний президент Freedom House Адріан Каратницький у звітах «Nations in Transit») фіксувала появу нового типу громадянської мобілізації, здатної обходити державні фільтри. На сторінках Journal of Democracy дослідники, такі як Лукан Вей, описували тогочасну українську систему як «конкурентний авторитаризм», де ригідна ієрархія вперше виявилася безсилою проти децентралізованих вузлів спротиву. Вони класифікували це як формування паралельного публічного простору, що став «цифровим великим вибухом», який зруйнував монополію держави на істину. Західні дослідники медіа — від теоретиків мережевого суспільства до аналітиків Гарвардського Berkman Klein Center — підкреслювали, що сайт «Майдан» та аналогічні ресурси виконували функцію «вузлових точок» (hubs). Вони описували це як феномен цифрового активізму, що з’єднував розрізнені елементи суспільства в єдину мережу горизонтальної комунікації ще до появи глобальних соціальних платформ.
Період 2001–2003 років став часом граничного згущення смислів, де зародилися всі майбутні виклики української суб'єктності. З одного боку, касетний скандал та вбивство Георгія Гонгадзе виявилися не лише внутрішньою трагедією, а й імовірною операцією з «рефлексивного управління» з боку Кремля, що мала на меті загнати Кучму в геополітичну ізоляцію.
З іншого боку, система намагалася чинити опір цій інерції через несподівані маневри: публікацію маніфесту «Україна — не Росія», відчайдушний розворот до НАТО та участь в іракській кампанії. Це була спроба владної вертикалі довести свою корисність Заходу в обмін на право залишатися авторитарною всередині країни. Проте поява на сцені донецької команди на чолі з Януковичем сигналізувала про спробу остаточного «бетонування» ієрархії.
Фінальним акордом цієї прелюдії стала Тузла — перша зафіксована спроба Путіна зламати статус-кво та перевірити українську стратегічну культуру на здатність до опору. Тузла довела: Велика угода про мир більше не є гарантією.
Західна оптика періоду 2001–2003 років фіксувала драматичну трансформацію України з «історії успіху» на «головний біль Європи». Аналітики провідних центрів, як-от Chatham House та CFR, описували цей стан через феномен «Black Hole Politics» — виникнення «сірої зони» між Сходом і Заходом, де стратегічна культура втратила прозорість, а влада впала у стан «внутрішнього паралічу». Через термін «Decline of Legitimacy» дослідники (зокрема Джеймс Шерр) наголошували: кожне рішення української верхівки того часу було спрямоване не на стратегічний розвиток, а виключно на апаратне самозбереження в умовах глибокої ізоляції після справи Гонгадзе.
Особливе занепокоєння викликала вразливість Києва перед методами рефлексивного управління. Скандал із «Кольчугами», який офіційно спровокував тиск Вашингтона, аналітиками STRATFOR розглядався як «Strategic Decoupling» — майстерне «стратегічне від’єднання» України від США, зрежисоване Москвою для закриття Кучмі дверей на Захід. Це супроводжувалося внутрішнім «бетонуванням» системи через прихід «донецької команди», що соціологи трактували як агресивну форму «Crony Capitalism» - (кумівський або блатний капіталізм). Західні спостерігачі попереджали: така модель управління є занадто жорсткою для багатоманітної України й неминуче призведе до внутрішнього соціального вибуху.
Конфлікт навколо Тузли у 2003 році став для Заходу остаточним сигналом до пробудження (Wake-up Call). Аналітики RAND Corporation зафіксували перехід Кремля від економічного тиску до прямого «територіального зондування», що змінило природу двосторонніх відносин на «Zero-sum game» (гру з нульовою сумою). Водночас спроби Кучми «купити індульгенцію» через іракську кампанію та книгу «Україна — не Росія» сприймалися як прояв «Schizophrenic foreign policy» — шизофренічної зовнішньої політики, де прагнення до НАТО поєднувалося з прорадянськими репресіями всередині. Для західного інтелектуального поля цей період став усвідомленням того, що Росія почала системне поглинання України через дискредитацію її лідерів та фізичну перевірку її кордонів на міцність.
Пружина була стиснута до краю, і наступний крок — 2004 рік — мав стати моментом, де або стара колія остаточно поглине Україну, або новонароджена Мережа вийде на свій перший великий бій.
Далі буде.
