А тепер - про один із найцікавіших парадоксів нашого часу.
Я впевнений, коли Коломойський лише починав свій проект «Слуга народу», він не сподівався, що той візьме всю владу в країні. Думаю, розрахунок був інакший: створити партію, що стане частиною правлячої коаліції. Фактично, це мало забезпечити Бенціонові Валерієвичу цілком дієвий політичний захист, адже практично означало, у разі вирішення будь-яких репресивних питань щодо нього (на чому американці наполягають уже роки), відсутність голосів у парламенті й навіть блокування діяльності коаліції. У цій ситуації Порошенко, якби залишився президентом, у відповідь на американський тиск просто розводив би руками (як це не раз бувало).
Але сталося інше - тріумф телебайки над здоровим глуздом цілого народу. І Зеленський з іншими комедіантами під орудою олігархів узяв усю повноту влади в країні. На перших порах виглядало, що тепер уже Коломою взагалі нічого не загрожує. Ще б пак - власний ручний президент із ручними парламентом та урядом і повним контролем над правоохоронною й судовою системами.
Але з часом виявилося, що все значно складніше. Бо «вся повнота влади» означає, що президент і його партія опинилися віч-на-віч із американцями, МВФ, послами «сімки» та іншими центрами впливу, адже самі відповідають за економічну і політичну ситуацію в країні. А тотальна економічна безпорадність (ще й на тлі ковідної кризи) лише поглибила залежність від Заходу. Тож, коли новий американський президент посилив тиск на українську владу, стало зрозуміло, що набагато дієвіше було б сховатися за широку спину Порошенка.
Як це не лячно Янелохові, схоже, що всемогутнього шефа, врешті-решт, доведеться здати. Тільки в такій ситуації і розумієш парадоксальну сентенцію про високе мистецтво відрізняти перемогу від поразки.
