Коли політик починає «виставляти рахунки» країні, яка тримає фронт проти Росії, це або про глибоке нерозуміння реальності, або про цілком свідомий цинізм. А найчастіше — про обидва варіанти одразу, в одному красивому популістському флаконі.
Саме так прозвучала заява Аліси Вайдель — співголови ультраправої «Альтернативи для Німеччини» (AfD), яка на партійному з’їзді заявила: Німеччина «вклала в Україну понад 70 млрд євро», поставляла зброю — отже, у разі приходу AfD до влади «вимагатиме повернення» цих коштів і ще й компенсації за «Північний потік». Слова гучні. Форма — агресивна. Зміст — юридично порожній.
А тепер головне: Вайдель не вигадала цей жанр. Вона його копіює. Цей сценарій — прямо з американського театру, де Дональд Трамп почав продавати ідею: якщо США “дали” Україні допомогу, то Україна має “компенсувати” це чимось матеріальним. Ідеологічно це той самий злам — перетворення безповоротної підтримки на товар з виставленим рахунком. Тільки в німецькій версії — з табличкою «70 млрд» і бонусом у вигляді Nord Stream.
Копірка Трампа: інвойс на допомогу
Трамп свого часу (і не один раз) просував тезу, що Україна має “віддати” або “відпрацювати” американську допомогу — через ресурси, угоди, преференції, “компенсації”. Риторика завжди одна: ми витратили — отже ви винні. Вайдель просто перенесла цю логіку в німецький контекст, додавши національну приправу: «гроші платників податків», «використали Німеччину», «ще й Північний потік».
Ключовий момент: і Трамп, і Вайдель навмисно підміняють поняття. Допомога, яка надавалась як політична підтримка жертві агресії — без угод про повернення — раптом подається як боргова розписка. Це не просто популізм. Це перепрошивка моралі: з солідарності — в торг.
Про «70 мільярдів»: цифра для емоції, не для реальності
Проблема навіть не в тому, що ця цифра виглядає завищеною, а у трекерах, які рахують саме трансфери в Україну і не включають внутрішні витрати в країні-донорі, цифра буде нижчою — і це різні методології, які популісти навмисно зливають в одну. «70 мільярдів» у Вайдель — це не “70 млрд зброї Україні”. Це політичний коктейль із різних кошиків: військові зобов’язання, цивільні програми, частково витрати/зобов’язання, що рахуються на німецькій стороні. Сам федеральний уряд Німеччини у своїх довідках оперує порядком ≈36 млрд цивільної і ≈40 млрд військової підтримки (частина — вже надана, частина — забезпечена на майбутні роки).
Тобто перед нами класичний прийом: не сперечатися з реальними цифрами — придумати свою інтерпретацію. Далі її повторюють, вона прилипає до свідомості, і через пів року вже половина аудиторії «пам’ятає», що «Німеччина дала 70 мільярдів».
Юридично: «повернення» не існує як категорія
В даному випадку допомога Україні — це не кредит, не контракт «поставили — поверни». Це рішення держави-партнера підтримати країну, що обороняється. Немає договору — немає боргу. Крапка.
Тому заяви про «вимагатимемо повернення» — це як погрожувати судом за те, що вам не повернули подарунок. Можна кричати. Можна робити вигляд, що маєш право. Але в правовому сенсі це нуль.
І саме тут видно спорідненість із трампівською риторикою: вона теж не про право, а про ефект. Трамп робив це як інструмент внутрішньої мобілізації “America First”. Вайдель робить те саме в стилі “Germany First”. Принцип один: відповідальність за війну — не в Росії, а в “чужих”, які “коштують нам дорого”.
«Північний потік»: спроба перевести провину з Росії на Україну
Додаючи Nord Stream, Вайдель робить ще один крок — переносить фокус з агресора на жертву. Nord Stream — символ німецької енергетичної залежності від Кремля. Якщо в німецькому політикумі починають продавати наратив “Україна винна за Північний потік”, це означає тільки одне: хтось хоче морально підготувати повернення до «business as usual» з Москвою.
Це вже не економіка, та сама геополітика.
AfD як інструмент розколу: не «опозиція», а фабрика токсичних рамок
AfD не просто критикує витрати. Вони перепаковують війну:
- не як російську агресію, а як «помилку Європи»,
- де Україна — “проблема”, а Росія — “реальність, з якою треба домовлятися”.
Тому й не дивно, що AfD, яку німецька контррозвідка у 2025 році класифікувала як “підтверджено правоекстремістську”, хоча сама партія це оскаржує в суді. Проблема не лише в словах Вайдель, а в тому, що ці слова можуть стати модою — і тоді токсична рамка почне мігрувати Європою так само, як трампівські меми мігрують через праві медіа.
Реальна небезпека: не «рахунок», а хвиля
Найнеприємніше — не сама Вайдель. Найнеприємніше — тренд. Якщо «компенсації від України» перетворяться на загальний популістський жанр, наступним кроком буде не повернення грошей (бо це нереально), а припинення допомоги. І це вже стратегічний ризик.
Юридично вони нічого не стягнуть. Але політично можуть зробити гірше: підточити підтримку України й розколоти союзників. А це — рівно те, що потрібно Кремлю.
Якщо радикали хочуть «рахунків», тоді треба нагадувати: історія рахунків — це не їхня монополія. Україна не будувала політику на репараціях, не торгувала пам’яттю, не тиснула минулим. Але якщо в Німеччині запускають логіку «ви нам винні», то вони відкривають двері в кімнату, де лежать цифри й факти, від яких їм самим стане дискомфортно.
Саме тому нормальні політики в Європі й тримаються подалі від такого жанру — бо він руйнує основу примирення і солідарності.
Що варто робити офіційній Україні
Фактчек миттєво: бити по цифрах і брехні до того, як вона стане «народною правдою».
Комунікація німецькою мовою: пояснювати суспільству, що допомога Україні — це інвестиція в їхню ж безпеку.
Політична взаємодія з проукраїнськими силами: дати їм аргументи, кейси, історії, які розбивають міфологію AfD.
Називати копірку копіркою: прямо показувати, що AfD наслідує трампівський підхід “інвойс на допомогу”.
Тримати наративну рамку: платити має агресор. Не жертва!
Висновок
У Вайдель немає «рахунку». У неї — плакат для натовпу. Але плакат стає зброєю, якщо суспільство перестає відрізняти політичний театр від реальності.
І так: вона копіює Трампа. Копіює не текст, а логіку — перетворити підтримку на торг, а солідарність на бухгалтерію. Це не про гроші. Це про те, як у людей забирають моральний компас, замінюючи його калькулятором.
Україна нічого не винна німецьким радикалам. А Європа винна собі одне: не дозволити політичним шахраям розміняти безпеку континенту на дешеві гасла. Бо якщо вони це зроблять, «компенсація» прийде. Тільки не від України. Від історії. І вона виставляє рахунки без знижок.
