Ці два кадри — як рентген української інституційності: на першому — “звичайна бабуся” у домашній кофті з маками, на другому — стіл, який виглядає так, ніби Пенсійний фонд почав виплати в доларах і готівкою. І тут головне — не вік, не маки, не “бабуся”. Головне — те, що в нашій країні печатка і висновок комісії стали дорожчими за людське життя, закон і війну. Ми воюємо з імперією, але програємо у себе вдома маленькій, дуже прибутковій монополії: “довідка як валюта, комісія як банк, кабінет як обмінник”.
Після МСЕК-історій і “Крупи” суспільству намагалися продати ідею, що це була “аномалія”, рідкісний випадок, “перегин на місцях”. Ні. Це не перегин. Це — модель. Просто вона адаптується під попит. Учора продавали “інвалідність”, сьогодні — “непридатність”, “обмежену придатність”, “відстрочку”. Назви різні, сенс один: державний сервіс перетворюється на приватну касу, а доступ до рішення — на платний вхід. І коли в кабінеті/квартирі знаходять сотні тисяч готівки, це не “одна жадібна людина”. Це сигнал, що десь поруч стоїть невидимий конвеєр: посередники, “свої люди”, телефонне право, правильні фрази в правильних чатах, і найголовніше — мовчазна впевненість, що нічого не буде, максимум — “гучне затримання” для новин.Висновок простий і неприємний: корупція у ВЛК при ТЦК така живуча, бо вона фінансово раціональна для учасників і інституційно можлива для системи. Поки держава не зробить її економічно невигідною (ризик і конфіскації вище за прибуток) і процедурно важкою (неможливо “домовитися” за один кабінет), ми й далі бачитимемо ці столи. І кожного разу нам пропонуватимуть обурюватися “бабусями”, щоб ми не помітили головного: проблема не в віці, а в державі, яка перетворила свої рішення на товар.
