Отже, історію з «персональною справою» Юрія Винничука нарешті завершено. Тепер можна трохи поаналізувати.
У цій публікації я спробую аналітично (і критично) описати ту читацьку настанову, з якої есей «Була колись розпусна епоха» викликає обурення на адресу не лише описаного, а й персонально автора опису.
Від одного мудрого колеги з ПЕН я почув ключове зауваження: коли створювали ПЕН, під захистом прав (а ПЕН – це правозахисна організація!) розуміли індивідуальні права. Вже потім винайшли групові права – і це багато чого змінило в розумінні (теорії та практики) захисту прав.
Додам: і в сприйнятті текстів також. Прикладів тут насправді багато (одне зібрання таких прикладів я ще згадаю пізніше), але буря, що піднялася навколо есею Юрія Винничука, ілюструє важливість цього повороту просто з хрестоматійною ясністю.
Винничук описує «розпусну епоху», коли до жінок ставилися по-скотськи, грубо, масно (звісно, не всі й не до всіх, але такого справді було досить багато). Він також додає, що деякі жінки проти поміркованих проявів такого ставлення (звісно, йдеться не про зґвалтування) не дуже протестували або й зовсім не протестували. Якісь із них (певно, що не всі) так чи інакше погоджувалися на ці «правила гри», а якісь навіть намагалися використати ці правила для власного зиску.
Чи описує Винничук це все як «норму»? Відповідь залежить від розуміння «норми» – а воно щонайменше двоїсте, і з цього приводу також цілком можливі маніпуляції (власне у зв’язку з есеєм «Була колись розпусна епоха» їх якраз було чимало). З одного боку, «нормою» можна назвати узвичаєну практику певної доби. Наприклад, певний час у стародавній Греції статеві стосунки між чоловіками були нормою (хто не вірить, почитайте бодай «Бенкет» Платона). А потім їх перестали вважати нормою, натомість поволі стали вважати чимось огидним (жваву полеміку на цю тему можна знайти в «Хмарах» Арістофана). Проте з позиції певної позачасової моральної норми (принаймні того, що багато хто, але не всі, вважає такою нормою сьогодні) ці гомосексуальні стосунки вже й тоді аж ніяк не були «нормальними». Так ми доходимо парадоксу: ненормальне (для нас теперішніх) в описану добу було нормою – але не в сенсі морального нормативу, а в сенсі поширеної звичаєвості («таке часто траплялося»). Візьмімо приклад поближче до сучасності: за радянських часів «аморалочка на робочому місці» була настільки поширеною, що її у цьому сенсі справді можна було назвати «нормою», хоча офіційно її засуджували і викривали як «аморалку» – в чому насправді була чимала частка цинізму та лицемірства (блискучою ілюстрацією цього є твір Олександра Галіча «Красный треугольник»). Але чи випливає з цієї моєї констатації тодішньої «нормальності ненормального», що я особисто, просто зараз, вважаю це «нормою» у сенсі морально дозволеного і навіть морально похвального? Аж ніяк.
Тепер спробую поставити себе на позицію читача або читачки, які читають есей Винничука з настановою захисту групової ідентичності (скривджених) жінок.
В такому разі мене би обурювали одразу кілька речей:
1) самі описані факти;
2) те, що деякі описані жінки (змушено чи з розрахунку) приймають такі настанови стосунків (яке приниження жіночої гідності!);
3) те, що автор опису не каже після кожної фрази «як це огидно!», а просто описує «як було». Може навіть здатися, що раз він цього не засуджує в кожному другому реченні, то йому це все подобається, тобто він це приймає як «норму». А те, що після цього він прямим текстом каже, що не вважає це нормою – а то, певно, просто бреше.
Далі така такий читач або така читачка, переймаючись «груповою ідентичністю», неминуче поставить себе (або, якщо це читач, своїх близьких) на місце тих жінок. А потім зробить наступне.
По-перше, виступаючи від імені описаних жінок, до глибини душі обуриться на автора опису за те, що він їх (а отже і її особисто) так брехливо (бо вона ж не така!), безжально та принизливо описав. Він (вона) просто мусить помститися йому від імені його персонажів, з якими вона себе (або він своїх близьких) цілком щиросердно ідентифікує!
По-друге (опціонально), читачка есею може ще іронічно і полемічно примірити на себе роль такої жінки в публічному виступі. Як варіант, іронічно напише про себе на фейсбуку: «ага, це я прийшла в літературу через ліжко» (щойно бачив такий приклад) – тим самим непрямо заперечуючи, що таке взагалі бувало бодай з якимись жінками (точно?).
В результаті маємо ситуацію, коли обурені текстом читачки та читачі об'єднуються для захисту прав жінок проти чоловіків (цього разу – конкретно проти Юрія Винничука і всіх тих, хто не погодився, що він через цей текст заслуговує на тотальний остракізм). Щоправда, знаходяться також жінки, які цю боротьбу не підтримують з дуже різних причин – і це виглядає особливо сумно, бо виходить, що ці жінки наче відмовляються від тої самої групової ідентичності, яка номінально передбачає, що має об'єднати ВСІХ жінок без винятку, і об'єднати саме так, як це хочуть бачити активісти і активістки, що виборюють відповідні групові права.
Після цього такі деталі, як «чи правдою є описане» і «чи справді автору опису така ситуація подобається чи здається нормальною» (і в якому саме розумінні «норми»), просто втрачають свою важливість (а шкода!). Ситуація зведена до чорно-білої однозначності: «ми захищаємо скривджених, на нашому боці правда, а хто проти нас, той ворог всього жіноцтва і нічим не кращий за ґвалтівника чи розпусника». Священну війну розпочато.
Кому цікаво почитати, до яких лабіринтів проблем і парадоксальних ситуацій довела хвиля такого «захисту групової ідентичності» американське суспільство – можу порекомендувати книжку «Цинічні теорії», яку я переклав для видавництва «Наш Формат». Я категорично не поділяю засадничу ідею авторів цієї книжки, буцімто в нас досі триває «доба модерну», а весь «постмодерн» – це лише тимчасова хвороба; мовляв, розкрийте людям на неї очі, і вони забудуть все це як страшний сон. Безумовно, це не так, все набагато складніше і зумовлене цілою низкою об’єктивних незворотних змін сучасної культури, технології та сучасного суспільства. Попри бажання авторів книжки, «розгорнути ситуацію взад» до благословенної доби «перед початком постмодерна» ми вже не зможемо ніколи. Але парадокси постмодерного «захисту групової ідентичності» автори «Цинічних теорій» зібрали й описали дуже влучно.
Одна з характерних тез, описаних авторами «Цинічних теорій», яка пролунала і в дискусії про есей Винничука, – буцімто досвід ідентичнісної групи такий унікальний, що про скривджені права членів цієї групи взагалі мають судити тільки ті, хто належить до цієї групи. Про те, чи ображає такий-то текст (фільм, малюнок тощо) чорношкірих американців, можуть судити виключно чорношкірі американці, інші не мають права голосу. А якщо якісь чорношкірі не обурюються тим, чим обурюються активні захисники цієї групової ідентичності, – це просто прикрий виняток; шкода, що вони ще не розвинули в собі «правильну» групову свідомість. Те саме стосується будь-яких інших ідентичнісних груп, у тому числі етнічних, ґендерних тощо. Зокрема й щодо жінок: якщо деякі жінки заявляють, що такий-то текст ображає всіх жінок, чоловіки взагалі повинні мовчати... ну, хіба за винятком тих, хто повністю й беззастережно підтримує цю заяву.
Ще одна корисна читанка на цю тему – Френсіс Фукуяма, «Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості» (теж видавництво «Наш Формат»).
Історія з есеєм Винничука чітко показує, що тепер цей новий різновид Kulturkampf докотився і до нас (власне, не вперше). Далі буде...
