РОЗУМОВІ ВПРАВИ ДЛЯ ВІЛЬНИХ

РОЗУМОВІ ВПРАВИ ДЛЯ ВІЛЬНИХ

Дивно, але далеко не всі читачі змогли (забажали?) вирізнити мислення і діяльність в одному з моїх постів. Хоча різниця наочна.
Перший випадок — це про неупереджене всебічне осягання минулого, сучасного й прийдешнього світу і стратегування на підставі цього процесу. І тут неприпустимі жодні штучні обмеження і забобони, національно-патріотичні зокрема, бо не буде результату. А другий — це реалізація результатів мислення, де патріотизм як конкретні дії на користь України не просто можливій, а й необхідній.
Попустило трішечки патріотів? Тоді, щоб не розслаблялися, практичний приклад мислення по вашій тематиці. Спробуйте відповісти, що важливіше — воля чи мова? Тобто, якщо постане, не дай Боже, вибір між збереженням незалежності України або збереженням солов’їної — що обрати?
Знаю, що питання викличе у реєстрових націоналістів ідіосинкразію.
Так-так, я чув, що це нерозривні сакральні поняття: без мови не може бути справжньої України, без вільної України зникне українська мова, мова боронить Україну, вороги України в першу чергу нападають на мову, не чіпайте святе брудними промосковськими руками, бла-бла-бла...
Примітивний, на рівні дітсадочку, але зручний ідеологічний конструкт. Дозволяє будь-кого таврувати ворогом України на підставі незнання /невживання мови.
Але якщо застосувати хоча б елементи мислення, то конструкт виявиться абсолютно хибним.
В радянський період ми втратили незалежність, втратили волю, але мова залишалася — у діаспорі і колоніальних практиках Москви. В Україні була послідовна русифікація, але залишалося навчання українською, видавалися мовою книги, журнали та газети, у кожному обласному центрі був український театр і так далі.
Коли кремлівські агресори проектували “малоросію” на сході і півдні України, вони, звісно, збиралися максимально підвищити статус російської мови за рахунок української, але не планували повністю забороняти українську, щоб не провокувати додаткової напруги.
Я вам більше скажу. У медведчуківський ОПЗЖ достатньо україномовних функціонерів, які тягнуть нас під Росію щирою українською! Виявляється, мова може бути використана проти волі, проти незалежності, проти України.
Щоб уникнути когнітивного дисонансу, достатньо визнати, що воля і мова — складно пов’язані, але не тотожні поняття. І до певної міри можуть бути відокремлені. Мова — перш за все, маркер культурної самоідентифікації. А от національну самоідентифікацію визначає, в першу чергу, відношення до незалежності України. Якщо людина визнає беззаперечний пріоритет незалежності як запоруки успішності, заможності, цивілізованості країни — вона є українцем/українкою.
Це так сьогодні, мислення підказує, що завтра може бути по-іншому.
Воля більш вразлива, натомість мова здатна виживати в надскладних умовах. Тому першочергово треба боронити волю як незалежність. Саме такий вибір інтуїтивно зробило українське суспільство в 2014 році, коли захищати Україну люди домовлялися українською, російської, угорською, польською, грузинської, навіть івритом. Чим і були зруйновані плани Кремлю.
До речі, фетишизація мови іде від діаспори. Вони поїхали, але намагалися бути з Україною, зберігати її, допомагати їй. На чому діаспорці могли практично зосередитися? Зберігати культуру — складно і дорого, мову простіше, це можна робити у побуті. Але щоб підняти самооцінку, відчувати себе національними рятівниками, в діаспорі поступово почали ототожнювати українську мову і Україну як таку. Цілком природний процес.
То де я виходжу за межі формальної логіки та загальновідомих фактів?
Тоді домашнє завдання для національно-патріотичної спільноти: поясніть (собі, не мені!) у рамках вашого дискурсу світовий тренд щодо створення мультінаціональних мегаполісів, які поступово заміняють державу. А ми що, так і будемо плентатися у ар'єргарді прогресу?