...знищені склади боєприпасів, підірвані авто в центрі міста, замовні вбивства, озброєні банди, що розстрілюють і грабують людей, інфляція і дорожнеча, безробіття і еміграція, постійні втраті на фронті, зрада і дії ворожої агентури у вищих ешелонах влади - все це не має нас дивувати. Нічого виняткового не відбувається.
Відбувається війна.
І чим довше вона триватиме, тим більше ми насолоджуватимемося всіма її принадами. Світ все щільніше фарбуватиметься в чорно-білі кольори, інакомислення сприйматиметься дедалі вороже, міжусобиці ставатимуть дріб'язковішими, але агресивнішими.
Так завжди бувало в історії. І сприйняти цей виклик нам заважає страх визнання воєнної дійсності. Захищаючись від дамоклового меча можливої повномасштабної війни, ми сублімуємо свої фобії в розчарування світом, що нас оточує, в роздратування керманичами, чи тими, хто намагається їх змінити в політичній боротьбі.
Копирсання в болоті під ногами дає нам привід не дивитися вгору, на грозове небо.
Дрібні сварки й категоричні оцінки звільняють від необхідності оцінити все, що відбувається в його цілісності.
Бо важко і майже неприйнятно усвідомити, що все це надовго. Що тягар спаде лише тоді, коли закінчиться война...А коли вона закінчиться. не знає ніхто.
Можно, звичайно, вирішити все швидко. Підняти руки і здатися на милість ворога.
Зрештою і самогубство - вихід.
Але поки є сили треба терпіти і іти, іти і терпіти...Доки в очах сяє денне світло. Бо денне світло - це теж щастя. Бо людина людина, в яку б скруту вона не потрапила завжди має в активі всесвіт свого внутрішнього світу, а нація - безмежні обрії своє історії і культури, історичного натхнення і образ майбутнього.
Розвіртуалізовуймося, друзі! Стане легше....
