Проблеми Росії – у розбещеному та інфантильному народонаселенні, у якого абсолютно атрофоване почуття власної гідності, відповідальності й взагалі здатності в'язати докупи очевидні причинно-наслідкові зв'язки. За двадцять літ правління Путіна такий букет вад навряд чи можна було сформувати. Радше, — закріпити. Зрештою, Путін якось зізнався комусь із закордонних лідерів, вказуючи на натовп, який фанатично вітав з'яву "вождя": "Бачите, вони хочуть саме такого правління". Найпримітніше, що Путін недавно був переконаним адептом філософа Ільїна, якому належить вбивча характеристика Росії: "Методом селекції там вивели жахливих моральних виродків, у яких саме поняття Добра і Зла вивернуте на виворіт. Всю свою історію ця нація борсається в лайні і при цьому бажає потопити в ньому весь світ". Якщо у голові кремлівського відлюдника така шизофренія, то що питати з якогось Ваньки з-під Костроми?
У іншому, не воєнному житті я б взагалі не переймався питанням: любити "русскіх" чи ненавидіти. Мені, відверто кажучи, байдуже до їхнього трибу життя, до того, що вони вважають досягненнями чи провалами, що люблять, а чого не можуть терпіти. Та, виявляється, що вони самі не дають послабити увагу до себе, просто таки вимагаючи від світу надмірної, особливої уваги, обурюючись, коли їх не помічають або ж неналежно (на їхню думку) оцінюють їхні вчинки.
Утім винуватити виключно мешканців "запорєбріка" у специфічному колективному нарцисизмі не варто. Він ретельно культивувався десятиліттями на Заході, позаяк "робити бізнес" у Росії було зручно і вигідно. Причому не тільки на нафті чи газі, інших викопних "няшках". Вигідно продавали й "русскую культуру", огорнувши її ореолом екзотичності, таємничості, нагнітаючи міфи про "загадочность русской души", яку "умом нє понять". Тим паче, що таке культуртрегерство обіцяло подвійний зиск – і від споживача (доволі часто такого ж інфантильного, забезпеченого обивателя, який просто таки вимагає чогось з "перчинкою"), і від надавача продукту. Росія десятиліттями спонсорувала власну промоцію, купуючи на корені цілі європейські та американські інституції. Вистачить тут згадати численні "інститути", "університети" чи кафедри славістики в Європі, які свавільно і цинічно звели поняття цієї науки до "русского" і квит.
Лише зараз Захід починає прозрівати, що накоїв своїми ж руками. Причому, не з власного прозріння, а знову таки – після атак російської пропаганди та звинувачень урядів та міжнародних інституцій у так званій "русофобії". Тобто нормальну, людську реакцію на руїну, в яку "русскіє освободителі" перетворили чинний світовий уклад і засади міждержавних стосунків після того, як Путін вдерся в Україну, на воєнні злочини у Бучі, Ірпені, десятках українських міст і сіл, від яких вже годі було сором'язливо відвести очі, у Москві безапеляційно нарекли "русофобією". Слід розуміти, що вдарили вони у "болючу точку" західної суспільної культури, яка іноді аж надмірно проповідує, а то й насаджує толерантність до "іншого", повагу до особистості, попри її належність до раси, релігії etc. "Фобії", на думку лібералів, особливо "лівацького" штибу, — це щось на кшталт гріха, що волає до неба для ревного християнина…
Згадані вже структури псевдославістики спричинили ще одне, доволі суперечливе явище. Стара Європа з певною зверхністю досі ставиться до так званої "нової Європи", тобто повноцінних членів Унії, які, на свою біду через географічну близькість до колишньої "імперії зла", досі несуть "тавро" совєтчини. Щось на кшталт того, як ще донедавна Україну ототожнювали з Росією, не здаючи собі труду або й свідомо ігноруючи потребу зрозуміти різницю.
Недавно The Washington Examiner (зауважте, — знову американське видання, не європейське!) вирішив дещо порушити цей неприродний стан речей і опублікував статтю на цю тему. Журналісти дійшли до висновку, який, у принципі, лежить на поверхні. "Основна причина провалів політики Заходу щодо Росії — не русофобія, а русофілія, яка змушує інші країни дивитися на Східну Європу через призму Москви. Профільні чиновники та експерти завжди мають ступінь з російської історії чи літератури. Сусіди Росії автоматично вважаються другорядними акторами". Що ж, приємне і потрібне визнання.
Однак навряд чи одна публікація змінить триб подій і налаштованість європейських еліт. Є сила звички, небажання виходити із зони комфорту, облаштованої, як вже очевидно, втручанням іззовні, з-за залізної завіси.
Західні політики досі намагаються дотримуватися ментального статус-кво, не усвідомлюючи, що світ кардинально змінився за останні три місяці. Невдачі та слабкості Росії стали всім очевидні: її армія млява, економіка виключно ресурсна, політична структура негнучка.
Замість того, щоб дотискати Росію, західні політики досі шукають спосіб "повернути все як було" і відновити співпрацю з Москвою, навіть якщо, що вона і надалі буде окуповувати сусідні держави. Це намагаються робити як Франція, так і Німеччина, і навіть адміністрація Байдена вагається щодо "українського питання", - визнає The Washington Examiner.
Ментальний статус-кво – це не тільки про business issue, не про звичні "харчові ланцюжки" у прямому і переносному розумінні. Це також і нічим не виправдане почуття вищості, довершеності, і підсвідома тривога суперництва через цілком реальну перспективу зміщення силових полюсів Європи. Це особливо помітно на політично-поведінкових алгоритмах французької та німецької еліт. І у Берліні, і в Парижі чомусь вважають жахливим сном посилення євро-унії гігантом України, яка у сув'язі з Польщею та балтійськими країнами здатні перевернути (точніше – повернути) викрадену "російським биком" стару Європу. І ця, справжня Європа навряд чи сподобається хворим на русофобію нинішнім елітам. Ні, вони не переймаються перспективами ефемерної "люстрації", її, звісно, не буде. Вони побоюються того, що приклад пасіонарного європейського Сходу, його здатність до мобілізації перед обличчям будь-яких загроз, відкине їх на маргінес, як непотрібний та скомпрометований баласт.
Тут я цілком погоджуюся з інколи суперечливим, як на мене, Євгеном Глібовицьким: "Для світу Україна — дискомфортний приклад. Бо ціннісно різкий, системний, завеликий і надто важливий, щоб ігнорувати. Одні бояться, що вчорашні прибутки перетворяться в завтрашню відповідальність. Україна як постійний член в їхньому клубі — це ризик перманентної втрати привілеїв".
