Національний музей «Київська картинна галерея» та часопис «Антиквар» презентували унікальний проєкт, присвячений художньому доробку українських митців в Узбекистані під час Другої світової війни.
Унікальний тому, що за тридцять років після краху СРСР ми нарешті спромоглися подивитись на цю подорож саме як на перебування в іншій країні, а не в іншій «союзній республіці», як зазвичай виглядала евакуація під радянським кутом зору. В українському випадку переїзд до Узбекистану був навіть не поїздкою до іншої країни, а перебуванням у іншій цивілізації. Годі й пояснювати, як це змінювало досвід митців, яким довелося існувати у герметичному просторі десятиріччями. Ми розуміємо, як змінює і знищує мистецтво закритість, але ж існує не тільки закритість від зовнішніх впливів, але і від іншого світла, неба, пейзажів – всього того, що і є сутністю творчості й створює наш досвід. Я назавжди запам'ятав, як під час зустрічі зі знаменитим японським дизайнером Кендзо Такадою я грав із ним у дивовижну гру: називав йому місто, і він миттєво вказував його колір – Париж, Токіо, Нью-Йорк. І коли черга дійшла до Києва – а зустріч була саме у Києві – він з певним докором сказав, що ще не відчув кольору. І з того часу мене бентежить одне питання: він ще не відчув – чи у Києві не було того кольору, який його мав привабити й не здатися банальним? З того часу я кожного дня у Києві шукаю цей колір і кожного дня нагадую собі, що я все ж таки не Кендзо і, напевно, так нічого й не відшукаю.
Так-от, українські художники, евакуйовані до Самарканду, колір цього міста знайшли – кожний, хто побував у цій старовинній оазі, знає, як просто розгубитися там у розмаїтті кольорів. І це ще раз переконало мене у трагізмі цього випадкового розмаїття, бо коли б не війна, не було б Самарканду, Узбекистану, іншого неба, іншого кольору, інших картин.
Але насправді головна тема виставки про самаркандську епопею українських митців – насамперед у збереженні мистецтва. Також тема, про яку ми можемо говорити тільки тепер, бо у радянські часи існувала дивна дихотомія. З одного боку, радянська держава займалася евакуацією не тільки оборонних підприємств, а й культурних установ, які були потрібні їй для доказу існування системи цінностей. А з іншого у післявоєнний час зʼявився новий воєнний міф, евакуація стала мало не ганьбою – вираз «воював у Ташкенті» довго використовувався для образи співрозмовника і став чи не найголовнішою тезою побутового антисемітизму у Радянському Союзі. І хто в такій ситуації буде говорити про Самарканд? Хіба що той, хто перераховуватиме єврейські прізвища евакуйованих.
Але реальність повʼязана саме із тим, що радянська держава дійсно намагалася врятувати митців. Але не всіх. Пріоритет був саме у діячів російської культури, бо ними займався саме союзний уряд, московське міністерство культури і творчі спілки – тому Узбекистан і став домом для багатьох тодішніх знаменитостей. За росіянами йшли митці тих союзних республік, які мали можливість опікуватися власними творчими кадрами – і тут Українська РСР не пасла задніх, бо була все ж таки «другою республікою». Якщо ви хочете запитати, що стало з тими, у кого нічого не було, то отримаєте логічну відповідь – вони загинули. Після відвідин виставки у Київській картинній галереї я спеціально передивився антологію літератури народів російської Півночі, щоб переконатися в тому, що й сам розумів: більшість письменників, які прийшли в літературу у 20–30-ті роки ХХ сторіччя, просто не повернулися з війни. «Якісь там» автономні округи просто не мали можливості врятувати своїх поетів чи художників, Москві до них не було ніякого діла, ну а Нар’ян-Мар – не Київ. Між тим треба усвідомити, що у більшості випадків це були перші письменники чи художники північних народів, їхня загибель могла означати паузу в цілому літературному процесі, сприяла русифікації цих самобутніх націй у радянські й російські часи. Так, це саме той випадок, коли загибель якогось рядового червоноармійця, над яким могли насміхатися його товариші, означала насправді загибель цивілізації.
Але як врятувати цивілізацію, якщо в тебе немає держави?
Це і є головний висновок з моєї прогулянки самаркандськими вуличками українських митців. Народ не просто живе на певній території, яка з часами може й змінюватися, як змінювався й ще буде змінюватися український етнічний ареал. Народ насправді живе у певній цивілізації. А цивілізація – збереження всього того, що він створив й ще зможе створити. Національний порив засновників першої України не дозволив ігнорувати її існування навіть шовіністам під червоним прапором. І навіть така імітація державності, як УРСР, змушена була рятувати атрибути української культури – а значить інституції і людей – в критичні часи. Зараз, на новому етапі історії, ми бачимо навпроти себе ворога, який переконаний, що нас немає і рятувати у нас нічого – знищені й пограбовані музеї, декларована ненависть до всього українського стала непоганим доказом цього. Так що насправді мова йде зовсім не про територію чи про умови завершення війни. Мова йде про збереження держави – а отже про збереження цивілізації.
І якщо ми цього разу програємо, ніякого Самарканду з нами більше не відбудеться.
Відбудеться Нар’ян-Мар.
