Якби українці прочитали б ті сотні статей про українсько-польське минуле, які за 15 років ми нагромадили на "Історична Правда", то питань щодо поступової фашизації частини польського суспільства не було б.
Вони отруїлися власною історією, а точніше історичним егоїзмом, де всі навколо (німці, українці, євреї, литовці тощо) завинили перед шляхетною нацією, яка нікого ніколи не скривдила.
На початку 1920-х Польща окупувала українську Волинь, де на той момент було більше 440 українських шкіл. Вже у 1926-му внаслідок свідомої політики уряду їх стало 2 (у деяких джерелах - вісім).
Чим це мало закінчитися - очевидно: за пару десятків років населення стало б поляками другого сорту і якби не друга світова, то так би і сталося. А опір цим планам для поляків - це досі "бандитизм" і "бандеризм".
Останній публічний виступ без п'яти хвилин президент Навроцький провів під антиукраїнським пам'ятником "жертвам геноциду". Він виграв вибори завдяки мобілізації шовіністичних голосів, які в першому турі пішли за фашизоїдів Менцена і Брауна.
Це одна з форм війни проти нас. Надії і шансів повернутися до "їхнього" Львова у них нема, але це поки Україна сильна.
А сила нації у повазі до чину таких борців як Шухевич, Коновалець, Бандера. І ще багатьох інших.
Які для наших варшавських "партнерів" - державні злочинці й "різуни".
