Найближча до мене локація билася ракетами кожного року, билася й цієї ночі. Будинок здригався. Світло блимнуло, але не зникло. Значить, у них не вийшло. Три чи чотири ракети. Думаю, наступної ночі продовжать. Бєлгород образився на те, що ми залишили його в темряві). Мстива гадіна.
Вони вважають, що чимось можуть нас здивувати. Проте особисто мене дивує не балістика з близького кордону, а стійкість наших захисників. Тоді, коли треба бути на позиціях, здається, безкінечно, бо людей мало і замінити нікому. Коли ротація десь за горами - бо теж людей мало і замінити нікому. Коли поховав десятки побратимів, а сам живий і не розумієш чому. Коли війна перетворюється в звичку, і кінця й краю їй, здається, немає...
Тут вже не друге дихання треба, а десяте. І де вони його беруть - дивина.
