Був час подивитись останній тренд соцмереж, а вони (соцмережі), як велика зграя маленьких рибок - їх кидає зі сторони у сторону в залежності від того, хто на цей раз виявився хедлайнером якогось досвіду - власного чи соціального. Так от, щодо вимушеної еміграції...
Знаєте, майже будь-яка еміграція вимушена, і це не туризм. Люди рідко переїжджають кудись від хорошого життя. Завжди цій стресовій події, як правило, передує якийсь негативний досвід у своїй країні, а тому люди просто шукають кращої долі, кращого заробітку, кращої освіти, кращої безпеки, кращих умов життя. Знаходять? У кожного власний досвід.
Проте, у час війни майже усі перелічені мотиви перекриває основний - безпека дітей. Я не нівелюю такі мотиви, як власна безпека, безпека похилих батьків, втрата житла тощо, але основним всеж таки залишається безпека дітей. Заради неї доводиться йти на зниження стандартів життя, роботу не за спеціальністю, прийняття іншого менталітету.
Хочу зупинитись на останньому слові. Наприклад, моя донька, яка, з огляду на колишню роботу батька, з 12 років живе за кордоном (Японія, Китай, Європа, зараз США) взагалі не визнає такого поняття, як "менталітет". Для неї жителі усіх країн, усіх релігій і усіх кольорів шкіри діляться лише за двома критеріями: шляхетна людина чи ница, підтримує вона Україну чи торгує своєї совістю і виправдовує дії росії. Все!
Просто, за великим рахунком є люди, у яких дім там, де він народився, а є ті, у яких дім завжди з собою. І це залежить не від патріотичності людини, а від суто особистих рис.
Є ті, хто, проживши 20 років за кордоном, не можуть звикнути до того, що там життя інше, аніж у нас. Воно не краще, не гірше, воно просто ІНШЕ. А є ті, хто швидко вивчив мову і вже через півроку з головою занурюються у місцевий колорит та спокійно сприймає ті умови, в які його поставило життя. При цьому вони не забувають Україну.
Наприклад, один успішний бізнесмен, який проживає у США вже 14 років, щомісяця віддає на потреби ЗСУ тисячі доларів. Саме він зараз купляє за свої кошти розвідувальні безпілотники Black Hornet, на які ми з вами збирали гроші у першій половині року. Я йому весь час кажу: "Друже, давай я тебе публічно подякую - заодно прорекламую." Відмовляється... Каже: "Це найменше, що я можу зробити для своєї країни, а ти краще рекламуй наших воїнів та розповідай людям, що до чого. Бо багато вже зневірилось, а робити цього не можна."
Але зустрічав тут і людей-лямблій. Вони ніколи нікому не будуть вдячні, всі їм заборгували, будь-де їм буде погано. Їм фіолетова, яка влада в Україні, як закінчиться війна і чи збережеться наша державність. Головне, щоб продовжували виплачувати матеріальну допомогу, і щоб був такий же б`юті-салон, як у Києві чи Жмеринці. Але хто я такий, щоб їх засуджувати? Люди народились рівними, а значить мають право бути різними...
Чи багато людей повернеться в Україну? Думаю, відсотків 70. Хто з патріотичних почуттів, хто не зможе продовжити статус, хто не знайде себе у жодній сфері за кордоном. Деякі залишать старших дітей на навчання - особливо хлопчиків. Але як тільки закінчиться війна - багато людей повернеться. І це вже будуть зовсім інші люди - збагачені досвідом життя в іншому середовищі. Ті, хто більш фахово зможе розставляти пріоритети, порівнювати, цінити своє.
Але є й ті (зараз про чоловіків), хто одразу виїде до своїх сімей за кордон. Частина з них потім теж повернеться, але перший поклик та рефлекс буде виїхати. Від цієї влади, від щохвилинної пам`яті про вибухи, від того, що завжди буде асоціюватись з війною.
І все ж найбільша моя дяка тим людям, які залишились і залишаться в Україні. Попри все. Ми всі, хто зараз за кордоном, по суті, "ухилянти". Хоч і донатимо, хоч і підтримуємо, хоч і допомогаємо, хоч і рятуємо своїх близьких, але історію творять ті, хто в Україні. За це їм низькій уклін.
Радити нікому нічого не буду. У мене в підписниках розумні та самодостатні люди - самі розберуться, що до чого, і яка ціна їх власних вчинків. Обійняв.
