«Ключова наша ідея була в тому, що потрібно спочатку вирішити корінь проблеми — чому людина боїться йти в армію, і як зробити так, щоб знизити ці ризики, щоб людина знала, що ми боремося за її життя, що ми стежимо за тим, що відбувається з нею від моменту, коли вона дізналася про мобілізацію. Щоб вона чітко знала, який буде термін, скільки часу має на вибір підрозділу, де навчатиметься, як може захистити свої права, що робить держава для захисту її життя, якою є стратегія війни і як загалом працює система захисту людини».
Це слова колишнього міністра оборони Михайла Федорова з чергового інтерв’ю (як для людини, яка «не бачить себе в політиці», інтерв’ю він останнім часом дає доволі багато 
).
Якщо саме на ідеї подолання страху смерті будувалася концепція покращення мобілізації, то можна сказати, що така концепція, якби її почали реалізовувати в Україні, була б приречена на провал.
«Спочатку вирішити корінь проблеми» не вдалося нікому за всю історію людства. І не вдасться. Бо страх смерті неможливо перемогти — це біологія. Ніякими «командними рішеннями» інстинкт самозбереження не перебороти.
Будь-який командир піхотного чи штурмового підрозділу скаже: смерті не боїться лише ідіот. Із цим страхом працюють уже в підрозділах, у максимально наближених до бойових умовах, використовуючи різні методики. Їхній спектр широкий — від жорстких психологічних практик до дихальних технік. Це не про подолання екзистенційного страху смерті як такого. Це про вироблення навичок самоконтролю, необхідних для виконання конкретного бойового завдання. Згодом, через постійну практику, ці навички стають рефлексом.
Страх за власне життя — важлива причина не йти до війська. Але далеко не єдина. І, повторюся, будувати мобілізаційну кампанію на обіцянці його подолати — хибна ідея.
Люди зараз масово не йдуть до армії, бо їм, якщо зовсім спростити, похуй. Вони не хочуть міняти звичний спосіб життя на невідомість. Для них власний комфорт важливіший за існування держави. Бо лавандовий раф на кокосовому молоці — ось він, поруч. А «незалежність», «нація», «держава» — це щось абстрактне. І тому нехай за це воюють ті, кому це справді важливо.
У нас уже стало звичкою вказувати пальцем на ТЦК чи штурмовиків. Так, проблем там вистачає. Це факт. Але якби в суспільстві зберігався той запит на захист країни, який був у 2022–2023 роках, потреби в бусифікації просто не виникло б.
Сьогодні співчуття дедалі частіше отримує не той, хто служить, а той, хто ухиляється.
Пам’ятаю, як на початку великої війни нам подобалося переосмислювати приказку «моя хата скраю» як готовність першим стати на захист. Минуло лише кілька років — і ми повернулися до її первісного змісту: «не чіпайте мене».
І навіть національна формула, яку колись дуже влучно сформулював Лесь — «від’їбіться від нас», — адресована ворогу, поступово перетворилася на внутрішню суспільну вимогу.
Знову повилазили всі ці: «я вам нічого не должен», «нехай спочатку діти депутатів» (і тут теж є про що говорити), «ти сам вирішив йти на війну», «у мене діти», «у мене робота» та ще десятки виправдань.
Ось у цьому і є справжній корінь проблеми мобілізації — зникнення готовності захищати власну країну і перевага особистого комфорту над потребою її зберегти.
Саме це потрібно змінювати.
Швидко навчити любити країну неможливо. Але воювати треба зараз. Тому без елементу примусу не обійтися. Давайте вже чесно це визнаємо. Ніколи не було так, що після років виснажуючої війни її продовження йшло «на папіросі» — люди йшли у військо просто тому, що їм було цікаво.
Перечитав і згадалось. «Він мене каже – в тебе всього буде йобом: дронів, нрк, пікапів, але через декілька місяців, — розповів мені про свою зустріч з колишнім очільником Міноборони один з комбригів. — А чим я буду зараз воювати? ».
Ідея, що можна виграти війну виключно силами добровольців, — інфантильна утопія. А міркувати з дивана, в білому пальті, про демократичність мобілізаційної системи під час війни за виживання — це глум, слабкість і безвідповідальний піздьож самопроголошених моральних авторитетів.
Тільки лінивий не пнув штурмовиків за незрозумілі і неприйнятні умови служби (звісно, з точки зору тих, хто там ніколи не був). При цьому я щось не пам’ятаю коли цим самим штурмовикам окремо дякували за те, що вони йдуть першими на зачистку «рідної землі», про яку так люблять згадувати в загальних розмовах. Там інший уклад, і все не таке як в цивільному житті, але судити про це мають військові, з точки зору військових правил та уставів, а не ті, хто не будучи там жодного дня чомусь вирішив, що шмат папірця в руках автоматично дає йому право на ексклюзивне знання правил життя.
Ми справді маємо створити образ привабливого майбутнього у війську. І в цьому всьому, про що говорить Федоров, — він має рацію. Матеріальне забезпечення, зрозумілі правила, якісна підготовка, визначені строки служби, захист прав військовослужбовця — усе це критично важливо.
Але з його слів випливає, ніби достатньо створити комфортні умови — і людина просто перейде з одного стану в інший: із квартири в бліндаж, нічого по суті не втративши.
Так не працює.
Бо військо — це не заміна умов життя. Це його радикальна зміна.
Ти відмовляєшся від звичного способу існування. Твої можливості вибору скорочуються в рази. Ти більше не визначаєш власний графік, не можеш вільно розпоряджатися своїм часом, обмежений у заробітку, у спілкуванні, у пересуванні. Ти добровільно погоджуєшся на те, що тобою командуватимуть. Іноді ця почесна місія дістається хуй зна кому, який вимагає від тебе хуй зна що.
Тому справжній «корінь проблеми» полягає не в тому, як прибрати страх смерті чи зробити службу комфортнішою.
Він у тому, як допомогти людині змиритися з втратою звичного життя.
Як відповісти на головне питання: «Чому я маю це робити?»
Потрібна надідея, заради якої людина погодиться пожертвувати комфортом цивільного життя. Але недостатньо просто сформулювати цю ідею. Треба ще знайти спосіб її донести, зробити переконливою, перетворити на особисту мотивацію.
Людина має не просто знати, що служба організована краще. Вона має зрозуміти, чому саме він має туди зайти.
Бо навчання, строки служби, забезпечення, соціальні гарантії — усе це необхідно. Безумовно.
Але спочатку потрібно відповісти на запитання, яке кожен ставить собі наодинці:
«На хіба мені все це взагалі?»
За великим рахунком відповідь відома – якщо ми не вистаємо – нас знищать. Підари знищать все, що ми так любимо, але не всі хочуть захищати. Не буде звичного інтернету, можливості говорити, стояти з картонками, читати та дивитися що хочеш. Такий комфортний і зручний «мій світ» припинить існування, буде зруйнований та втоптаний в російське лайно.
Залишилось тільки перетворити цей загальний наратив на особисту мотивацію, зробити так, щоб відповідь була в межах вибору місця служби від СБС до ДШВ, а не від пошуку найкоротшого маршруту переходу Тиси до найменшого хабаря за бронювання.
