Військове мислення, яке здебільшого домінує в ізраїльському політичному класі, привело світ до тієї точки, де ми перебуваємо зараз, - підписання сторонами Меморандуму про взаєморозуміння між США та Іраном і констатації краху попередніх стратегічних аксіом. Якщо повернутися до політичної стратегії, то стає зрозумілим, що без вирішення палестинського питання кожна нова угода буде лише сходинкою до нової війни, де асиметричність дій сторін відіграватиме більшу роль. Здешевлення засобів ведення війни та доступність технологій роблять ізраїльську стратегію домінування примарною.
Як ми вже добре побачили, тактична військова перевага Ізраїлю та США не конвертується автоматично у політичні зміни або зміну режиму в Тегерані. Можна ефективно стримувати проксі чи завдавати ударів по інфраструктурі, але без ліквідації політичного вакууму, в якому ці проксі ростуть, перемога неможлива. Подальший військовий тиск лише консервує конфлікт, якщо паралельно немає дипломатичного треку.
Невирішене палестинське питання - це головний провайдер легітимності Ірану на арабській вулиці. Тегеран роками паразитує на цій темі, використовуючи її як ідеологічне пальне для своєї «Осі опору». Позбавити Іран цього інструменту через реальний прогрес у Рамаллі - це сильніший удар по КВІР, ніж черговий пакет санкцій. Коли Ізраїль заморожує палестинський трек, він власноруч підігрує іранському наративу, дозволяючи Тегерану монополізувати статус «єдиного захисника пригнічених».
Свідома політика уряду Нетаньягу на знищення формули two-state solution, викладена у короткій максимі про «відсутність партнера» або «спочатку повна реформа та викорінення корупції, а потім політичний діалог», у реальності стала зручною ширмою для ізраїльських правих, які всіляко уникали будь-яких переговорів про створення палестинської держави та перешкоджали їм. За всієї слабкості ПА, до якої активно долучився ізраїльський уряд, іншого легітимного і визнаного каркаса просто немає. Спроба обійти ПА веде або до анархії, або до посилення радикалів типу ХАМАС.
Треба чітко усвідомлювати, що прогрес у справі реалізації прав палестинців на власну державу потрібен не лише для нової нормалізації (із Саудівською Аравією), але й для збереження старої. Йорданія та Єгипет перебувають під колосальним внутрішнім тиском власних вулиць через геноцид у Газі та насильство на Західному березі. Ігнорування палестинського питання Ізраїлем буквально штовхає ці режими до критичної межі, що загрожує колапсом усієї системи безпеки, вибудуваної за останні десятиліття.
Ця війна остаточно поховала концепцію, за якою можна було побудувати великий арабсько-ізраїльський альянс в обхід палестинців. Ер-Ріяд чітко дав зрозуміти: велика угода і реальна інтеграція Ізраїлю в регіон не відбудуться без чіткого, незворотного шляху до створення палестинської держави. Саудівці не можуть дозволити собі виглядати зрадниками в очах ісламського світу.
Якщо Тель-Авів справді хоче миру, то врешті-решт має усвідомити: «шлях до регіональної нормалізації пролягає через Рамаллу, а не через Тегеран». Поки Вашингтон не змінить цей фокус, ігноруючи хронічну хворобу (відсутність політичного горизонту для Палестини), будь-яка архітектура безпеки в регіоні залишатиметься картковим будинком, який Іран зможе здути в будь-який зручний для нього момент
