Мене відверто дратує пасивна позиція антикорупційних органів по відношенню до справи колишнього заступника генерального прокурора Дмитра Вербицького. Але це не причина мовчати про це.
Мене доволі часто запитують навіщо я опоную владі, якщо не хочу йти до ВР? Якщо це не для рейтингу, то для чого? Нещодавно один знайомий політик з ВР запитав «Чого ти гризешся з ОП? Ти ж бачиш, що вони своїх не здають і від схем не відмовляються? Не задовбався? Може в твоєму віці час подорослішати та почати співпрацювати з владою? Подивися на Лещенка? Він з антикорупціонера перекваліфікувався на респектабельного представника влади. А те, як до нього ставиться суспільство – дрібниці. В фінансовому та матеріальному плані в нього все добре. Може поговорити і спитати про тебе на Банковій?». Ввічливо відмовився. Бо я не хочу жити в такій країні, яку будує Лещенко, Єрмак, Литвин, Татаров і їх корумпована прислуга, яку вони намагаються рятувати від антикорупційих органів. Тому лупаю сю скалу.
Історія колишнього заступника генерального прокурора Дмитра Вербицького, як раз одна з таких скель. Ситуація навколо корупційного скандала пов'язаного з Вербицьким стала яскравою ілюстрацією системних проблем української антикорупційної системи. Попри численні розслідування журналістів, висновки НАЗК про незаконне збагачення майже на 29 млн грн і депутатські запити, ключового процесуального кроку, власне, вручення підозри, так і не відбулося. Відповідь НАБУ на звернення народного депутата Володимира Ар'єва лише підтвердила факт бездіяльності: бюро посилається на таємничість досудового розслідування і фактично уникає конкретики. А Вербицький в цей час насолоджуватися життям, як і інші слуги системи – від прокурів з псевдо-інвалідністю до слуг народу з підозрами в корупції, які спокійно сидять і далі у ВР.
Ситуація зі справою Вербицького викликає справедливе обурення. Суспільство, яке видало НАБУ приголомшливий кредит довіри влітку, очікує справедливості і рівності всіх перед законом. А спостерігає лише черговий приклад затягування процесу. Складається враження, що для представників вищих ешелонів влади антикорупційні механізми працюють за іншими правилами. Це ж не суддя з Дніпропетровської області якого викрито НАБУ на тому, що він за 800 доларів США погодився ухвалити виправдувальний вирок. А незаконне збагачення заступника генпрокурора Вербицького на десятки мільйонів – це дрібниці?
На цьому тлі історія набуває не тільки юридичного, а й політичного виміру. Вербицький, наперекір скандалам і публічним звинуваченням, продовжує активно повертатися в публічне поле і навіть демонструвати політичні амбіції. Таким чином, відсутність реакції НАБУ фактично відкриває йому шлях до реваншу, що підриває довіру до самих антикорупційних інститутів і зміцнює відчуття безкарності серед еліт.
Перші публікації про Вербицького з'явилися влітку 2024 року. Журналісти «Схем» дізналися, що прокурор проживає в елітному котеджному селищі «Коник» під Києвом, де нерухомість була придбана через його племінника за шість разів дешевше ринкової ціни. Одночасно його партнерка Христина Ільницька стала власницею котеджу вартістю близько $1,2 млн і автомобіля Porsche Macan за $100 тис., при офіційних доходах всього 360 тис. грн за десятиліття.
Згодом з'ясувалося, що у пари є й інші об'єкти: будинок в Одесі, квартира і ділянка в Анталії (Туреччина), а також парк преміальних автомобілів Lexus і Porsche. НАЗК зафіксувало в деклараціях Вербицького істотні невідповідності та недостовірні відомості на суму понад 2,3 млн грн.
Окремий блок звинувачень стосується недостовірного декларування майна та фіктивного оформлення активів на родичів і близьких осіб. Так, у деклараціях були відсутні дані про низку об'єктів нерухомості, оформлених на племінника та цивільну дружину Ільницьку. Щобільше, частина угод проводилася за заниженими цінами. У кілька разів нижче ринкової вартості, що свідчить про намір приховати реальне походження коштів і мінімізувати оподаткування.
Журналісти та НАЗК також встановили, що сукупний обсяг активів екс-прокурора та його оточення значно перевищує всі його задекларовані доходи за роки роботи в органах прокуратури. Йдеться не тільки про нерухомість і автопарк, а й про великі суми готівкових коштів: близько 2 млн грн, а також криптовалюту невідомого походження. Ці факти вказують на наявність тіньових джерел доходів, походження яких Вербицький пояснити так і не зміг.
А що НАБУ? Цитую: “Також інформуємо, що оскільки санкція статті 368-5 Кримінального кодексу України (незаконне збагачення) не передбачає покарання у виді конфіскації майна, то відповідні заходи щодо арешту виявлених активів не здійснюються.
Здавалося б, з такою доказовою базою бюро мало діяти рішуче. Однак, всупереч відкриттю провадження ще 13 травня 2024 року за статтею про незаконне збагачення, підозру екс-прокурору так і не вручено.
Депутатський запит Ар'єва прямо вказує: матеріали НАЗК передані до НАБУ, але справа застрягла на стадії формального «розслідування». Відповідь бюро зводилася до посилань на норми КПК і таємничість досудового розслідування. Такий підхід лише підсилює підозри в політичному «кришуванні» і вибірковому правосудді.
Ще одна цитата із відповіді НАБУ: “У межах досудового розслідування цього кримінального провадження здійснюються відповідні слідчі (розшукові) та процесуальні дії, тривають експертизи, проведення яких наразі не завершено, вживаються заходи щодо пошуку майна, яке може бути об'єктом незаконного збагачення, зокрема за кордоном. На цій стадії досудового розслідування будь-яке розголошення інших відомостей може зашкодити досудовому розслідуванню”.
Подібна бездіяльність не тільки підриває довіру суспільства до антикорупційних інститутів, але й створює прецедент безкарності для високопоставлених чиновників. Якщо навіть за наявності десятків розслідувань, висновків НАЗК і депутатських запитів справа не рухається з мертвої точки, то виникає закономірне питання: чи здатні такі органи виконувати свої функції?
Крім того, затягування справи підсилює враження про політичну ангажованість НАБУ, яке в черговий раз поводиться дивно з деякими фігурантами споав, які близки до ОП. Можна згадати, як у улюбленця Зеленського, Чернишова, не був проведений обшук і як до нього не був використаний арешт, хоча і перше і друге застосовувалося до всіх фігурантів споави по який проходить колишній віце-прем'єр. У публічному просторі неодноразово лунали версії про негласні домовленості, які можуть пояснювати обережність бюро. Подібні підозри лише зміцнюють громадську думку про те, що НАБУ діє вибірково і закриває очі на факти залежно від політичної кон'юнктури.
Не менш тривожним виглядає і мовчання керівництва НАБУ, яке замість чітких термінів і прозорості воліє йти у формальні відписки. Така позиція фактично деморалізує, демонструючи, що навіть найгучніші корупційні скандали можуть розчинятися в нескінченних процесуальних процедурах. У підсумку постраждалою стороною залишається довіра громадян до державних інститутів і віра в справедливість.
Журналісти і НАЗК зібрали достатньо доказів, депутати вимагають реакції, але НАБУ обмежується формальними відписками. Для суспільства це означає одне: органи, створені для боротьби з корупцією, самі стали елементом системи, в якій зловживання квітнуть буйним цвітом.
Якщо гучні справи топ-чиновників залишаються без результату, то пересічні громадяни перестають вірити в рівність перед законом. Це деморалізує суспільство, підриває міжнародний імідж країни і позбавляє Україну важливої підтримки з боку партнерів, які очікують реальних кроків у боротьбі з корупцією.
Раз у НАБУ не виходить боротися з корупцією, то, може, варто провести перезавантаження Бюро? Хоча, якщо довірити це ОП, то вони так перезавантажать, що остаточно поховають боротьбу з корупцією.
Суспільство чекає результатів у боротьбі з корупцією а замість того спостерігаємо, як фігуранти справ або підписують дивні угоди, або і далі насолоджуються життям, як Міндіч або Вербицький. І це не на користь Україні.
