Володимир Зеленський прийшов до влади як антикорупційний реформатор із іміджем людини “з народу”. Він обіцяв побороти олігархічні схеми та жити скромно, демонструючи відмову від розкошів. Однак розслідування журналістів – зокрема витік Pandora Papers – виявили, що реальні статки Зеленського та його оточення значно перевищують офіційно задекларовані. Дані свідчать про мережу офшорних компаній, елітну нерухомість за кордоном і можливі корупційні схеми збагачення, що різко контрастує з публічним образом президента. У цій статті – критичний аналіз декларацій Зеленського vs. фактів, знайдених журналістами: офшори, нерухомість за кордоном, невідповідність між доходами і стилем життя, ймовірні джерела збагачення (від будівництва доріг до розпродажу землі та використання іноземної допомоги) та наслідки цього для довіри до влади і демократії України.
Задеклароване майно vs реальні статки президента
Офіційна декларація Зеленського малює досить стриману картину його добробуту. Наприклад, сукупний дохід президента та родини за 2019 рік склав близько 28,6 млн грн (приблизно $1 млн). У деклараціях він майже не згадував про великі активи, зокрема про офшорні компанії чи закордонну власність. Натомість журналістські розслідування виявили вражаючий перелік елітного майна, прямо чи опосередковано пов’язаного із Зеленським. Серед встановлених активів президента і його сім’ї:
- Вілла в Маямі (США) – орієнтовна вартість 4 млн доларів.
- Будинок для батьків в Ізраїлі (узбережжя Середземного моря) – $3,5–4 млн.
- Елітна вілла в Італії (курорт Форте-дей-Мармі, Тоскана) – близько 4 млн доларів.
- Апартаменти в центрі Лондона (на Baker Street) – приблизно $2–2,5 млн.
- Щонайменше п’ять апартаментів у Батумі (Грузія) – інвестиції студії «Квартал 95» в курортну нерухомість.
- Пентхаус в окупованій Ялті (Крим) – придбаний у 2013 р., нині вартує ~$1 млн, але в декларації був зазначений лише за 1,384 млн грн (≈$170 тис.).
Більшість цієї нерухомості набувалася через мережу компаній, пов’язаних із давнім бізнес-партнером Зеленського – Сергієм Шефіром, якого називають його «особистим гаманцем». Очевидно, такий підхід дозволяв приховувати справжні масштаби власності. Сукупна вартість задекларованого майна Президента не витримує порівняння з ринковою цінністю перерахованих активів. Різниця між офіційною декларацією і реальними статками колосальна, що ставить під сумнів прозорість звітності глави держави.
Офшори Зеленського та Pandora Papers
Одним із ключових викриттів став витік Pandora Papers (осінь 2021 року), який підтвердив існування розгалуженої офшорної мережі, створеної Зеленським і його партнерами зі студії «Квартал 95». Згідно з оприлюдненими документами, тодішній кандидат у президенти володів низкою офшорних компаній, зокрема мав частку в компанії Maltex Multicapital, про що не було згадано в його майновій декларації. Більш того, виявилося, що через ці структури могли проводитися сумнівні фінансові операції. Наприклад, за даними розслідувачів, у 2012–2016 роках олігарх Ігор Коломойський переказав близько $41 млн на рахунки офшорних компаній, пов’язаних із Зеленським. Такий трансфер виглядає як можливий епізод відмивання коштів: у нормальній країні подібний вчинок привів би до тюрми, зазначають журналісти. Для контексту, Коломойський був бізнес-партнером Зеленського (телеканал олігарха активно підтримував його медіа-бізнес і виборчу кампанію), тож офшори могли слугувати спільним фінансовим “buffer” для їх оборудок.
Ці факти вказують, що нинішній глава держави та його оточення ще до приходу до влади накопичили значні тіньові статки, використовуючи офшорні юрисдикції для приховання доходів. У підсумку, як відзначили розслідувачі, Зеленський виявився «дуже багатим президентом» за мірками України. Це різко дисонує з його публічною риторикою боротьби з олігархами і корупцією, адже сам президент фактично опинився замішаним в офшорних схемах, притаманних тим самим олігархам.
«Велике будівництво»: дороги як корупційна схема
Одним із найбільших державних проєктів Зеленського стало «Велике будівництво» – масштабна кампанія з ремонту і прокладання доріг по всій Україні. Цю ініціативу президент представляв як успіх своєї команди, але з часом вона отримала скандальну славу через підозри у розкраданні коштів. За даними журналістів, амбітний дорожній проєкт обернувся найбільшим “Розкраданням” державних ресурсів. Навесні 2020 року Зеленський пообіцяв за кілька років збудувати або відремонтувати 6500 км шляхів. Під цю програму було спрямовано колосальні бюджетні кошти – 122 млрд грн, тобто понад 10% усього бюджету країни.
Втім, реальні результати не відповідали витратам. Замість 6500 км побудували близько 4000 км доріг, і обійшлося це у 120 млрд грн, хоча розслідування встановило, що фактично на роботи пішло не більше 40 млрд. Іншими словами, вартість кілометра дороги загадково зросла утричі. Для прикладу, якщо 2018 року 1 км траси Н-31 на Дніпропетровщині коштував ~42 млн грн, то у 2020 році вже 190 млн грн. Значну частину державних тендерів при цьому вигравали одні й ті самі компанії, наближені до влади, що наштовхує на висновок про систему відкатів на верхівці. Більше того, коли дорожньому фонду бракувало грошей, уряд не посоромився перекинути на будівництво дороги кошти з інших критично важливих статей. Зокрема, 1 млрд грн із фонду боротьби з COVID-19 було витрачено на дороги (в розпал пандемії, коли від вірусу щодня помирали українці), а також 62 млрд грн, виділених на боротьбу з раком, пішли не за призначенням, а на той же проєкт доріг. У країні з другою найвищою онкозахворюваністю в Європі така перекидка коштів виглядає як кричуще порушення пріоритетів.
Сукупність цих фактів є явною ознакою корупційної схеми. Проєкт, що подавався під соусом розвитку інфраструктури, перетворився на годівницю для обраних фірм та чиновників. Гроші платників податків і навіть цільова допомога (медична, протиепідемічна) використовувались у приватних інтересах владної верхівки. Подібна практика не лише завдає прямих збитків бюджету, але й підриває довіру громадян та міжнародних партнерів, які очікують від України прозорого використання коштів.
Розпродаж землі та іноземні мільярди: джерела збагачення?
Ще одним резонансним кроком стало відкриття ринку сільськогосподарської землі під час президентства Зеленського. Багато років в Україні діяв мораторій на продаж сільгоспугідь, і Зеленський спершу обіцяв, що питання допуску іноземців на ринок землі виноситиметься на всеукраїнський референдум. Однак на ділі жодного референдуму не провели: у липні 2021 року мораторій було скасовано парламентською більшістю. Відкриття ринку сталося під тиском зовнішніх кредиторів – зокрема, МВФ наполягав на земельній реформі в обмін на фінансову допомогу, потрібну уряду Зеленського для продовження того ж “Великого будівництва”. Тобто землю фактично розпродали, аби залучити кошти на інші проєкти влади.
Після зняття обмежень іноземні корпорації швидко проявили інтерес до українських чорноземів. Під час війни президент і уряд активно шукали інвестиції, дозволивши таким гігантам, як американська агрокомпанія Cargill, скуповувати частки українських сільгоспугідь. Формально іноземцям напряму все ще заборонено володіти землею, але існує лазівка: можна оперувати через українські компанії, зареєстровані на нерезидентів. В результаті земля переходить під контроль глобальних корпорацій, хоча юридично це оформлено на місцеві фірми. Варта уваги й ціна питання: українська земля виявилася чи не найдешевшою в Європі – оцінки перед запуском ринку коливалися в межах $1000–2500 за гектар, що в десятки разів менше, ніж в країнах Західної Європи. Отже, стратегічний ресурс країни був розблокований для продажу у момент, коли його вартість занижена, а держава відчайдушно потребує грошей. Критики назвали це розпродажем національного багатства за безцінь. І справді, як зауважив один із авторів розслідування, Зеленський «продав не тільки землю, а й те, що під нею» – натяк на надра та інші ресурси, права на які також можуть переходити до нових власників землі.
Ще більш тривожним сигналом для суспільства став формат залучення післявоєнних інвестицій. У травні 2023 року Зеленський урочисто підписав угоду про партнерство з найбільшим у світі інвестиційним фондом BlackRock, який опікуватиметься планом відбудови України. Але вже за кілька місяців після цього Кабмін переглянув оцінку вартості повоєнної відбудови: з початкових ~$350 млрд вона зросла до $1 трлн, тобто втричі (!). Показово, що “коефіцієнт трьох” тут такий самий, як і у випадку завищення вартості доріг. Це породило хвилю обговорення: чи не стане відбудова ще одним майданчиком для збагачення вузького кола осіб? У соцмережах заговорили про те, що Україну фактично «приватизують і розпродають» через фінансові фонди. І хоча залучення західних інвесторів є критично важливим для країни, непрозорість та різке збільшення кошторису підривають довіру – виникає підозра, що хтось вже закладає собі надприбутки в цих проектах.
Окремо слід згадати про колосальні обсяги міжнародної допомоги, що надходять до України. З початку повномасштабної війни західні партнери надають Україні безпрецедентну фінансову підтримку: лише США з січня 2022 по січень 2023 року виділили понад $50 млрд допомоги (переважно військової), Велика Британія у 2022 році надала ~£3,5 млрд і аналогічно у 2023-му. ЄС та МВФ фінансують значну частину українського бюджету – по суті, пенсії, зарплати бюджетників та соціальні виплати тепер залежать від іноземних траншів. Державний борг України перед західними кредиторами вже сягнув астрономічних $132 млрд (≈80% ВВП). З одного боку, ці вливання рятують економіку від колапсу під час війни. З іншого – виникають ризики непрозорого використання коштів. Коли десятки мільярдів доларів вливаються у країну з високим рівнем корупції, частина грошей може осідати не за призначенням. В українській історії були випадки, коли міжнародна допомога розчинялася в корупційних оборудках, і партнери відкрито попереджають Київ про неприпустимість цього. На жаль, наразі антикорупційна інфраструктура ослаблена (скандали довкола НАБУ, САП та ін.), а отже контроль за розподілом західних мільярдів залишається недостатнім. Це створює спокусу для можновладців використати частину ресурсів у приватних інтересах, прикриваючись воєнною необхідністю.
Образ «хлопця з народу» як прикриття реальних статків
Попри все викладене вище, Зеленський та його команда продовжують ретельно підтримувати публічний імідж простого, скромного лідера, “слуги народу”, далекого від розкоші. Володимир Олександрович умів створювати цей образ ще з часів свого серіалу і виборчої кампанії – і не полишив його, ставши президентом. Він демонстративно відмовився від переїзду в державні резиденції, заявляючи, що краще віддати їх «діткам». На офіційних зустрічах президент нерідко з’являвся у диверсійно простому вбранні – приміром, зустрічав прем’єра Британії Бориса Джонсона в футболці за 200 грн і простій кофті. Особливо активно новий образ формувався після початку великої війни: піар-команда Зеленського з лютого 2022 року просуває його як мужнього, виснаженого війною головнокомандувача. Президент постає перед камерами в військовому стилі – у простій зеленій футболці, з неголеною щетиною та втомленим обличчям, ніби він щойно з окопу. Він говорить “народною мовою” (хоча тексти ретельно підготовлені на телесуфлері, щоб уникнути обмовок). Така комунікаційна стратегія працює: значна частина суспільства і справді повірила в щирість цього скромного образу.
Проте реальні факти малюють іншу картину – і дедалі важче приховати розрив між риторикою та дійсністю. Сам Зеленський колись проговорився фразою, що «вілли по всьому світу і великі гроші – це його особиста справа». Подібне можна було пробачити артисту, але не главі держави, який виставляє себе “хлопцем з народу”, що бореться з корупцією, водночас приховує свою брудну історію відмивання грошей. Публічна скромність контрастує з приватною розкішшю: поки президент ходить перед камерами в одній і тій самій футболці, у його розпорядженні є палаци й апартаменти по всьому світу, записані на бізнес-партнерів. Показовий момент: Зеленський у розпал війни запрошував журналістів до свого нібито спартанського побуту на Банковій, демонстрував ліжко в робочому кабінеті, запевняючи, що «ось тут я живу» під час воєнного стану. Це мало засвідчити самопожертву і скромність лідера. Згодом з’ясувалося, що президент, м’яко кажучи, лукавив: в будівлі на Банковій є облаштоване бомбосховище з усіма зручностями, де й мешкає влада у разі небезпеки. Іншими словами, історія про ночівлі Зеленського на канапі в офісі виявилася частиною образу, розрахованого на емоції публіки.
Фактично маємо справу зі свідомою маніпуляцією іміджем. Створений образ “скромного слуги народу” слугує димовою завісою, яка приховує від суспільства справжній рівень добробуту перших осіб держави. Це добре прорахований піар-хід: на тлі війни люди співчувають “простому і виснаженому” президенту і менше замислюються про його елітні вілли чи офшори. Але довго грати дві ролі одночасно неможливо – рано чи пізно правда проступає назовні. І тоді репутаційні втрати можуть бути колосальними.
Наслідки для суспільної довіри та демократії
Викриття, що Зеленський, проголосивши курс на «деолігархізацію» і чисте правління, сам опинився у центрі тіньових фінансових схем, несе серйозні ризики для довіри громадян. У новітній історії України не раз траплялося, коли високі очікування змін оберталися розчаруванням через корупцію керівництва. Схоже може статися і цього разу. Якщо пересічні українці усвідомлять, що під гаслами боротьби з корупцією верхівка продовжує збагачуватися старими методами, це підірве легітимність влади в очах суспільства. Згідно з міжнародними оцінками, Україна досі залишається найбільш корумпованою країною Європи – ще у 2015 році The Guardian давала такий невтішний титул, і станом на 2023 рік мало що змінилося. Попри гучні заяви зі сцени, системних зрушень не відбулося: Зеленський продовжує красти і обманювати, як прямо зазначають журналісти-розслідувачі. Це нищівний удар по вірі людей у реальність реформ. Адже Зеленський для багатьох уособлював надію на чесну владу – і його можливе моральне падіння здатне викликати масштабне розчарування, цинізм і апатію виборців.
Наслідки такого кризису довіри можуть бути довготривалими. По-перше, це послаблює демократичні інститути: коли громадяни не довіряють керівництву, падає підтримка реформ, шириться зневіра в принцип верховенства права. По-друге, це загрожує згортанням міжнародної підтримки. Західні союзники, які нині інвестують політичний і фінансовий капітал в Україну, очікують від Києва прозорості та підзвітності. Якщо ж з’ясується, що виділені мільярди освоюються нечесно, допомога може скоротитися, а вимоги до антикорупційних заходів – посилитися. В умовах війни і повоєнної відбудови така втрата довіри була б катастрофічною.
Нарешті, внутрішньополітичний аспект: демократичний розвиток держави гальмується, коли владна еліта демонструє подвійні стандарти. Корупційна вседозволеність “верху” деморалізує суспільство і демотивує інституції, покликані боротися з корупцією. Це може спричинити відкат від тих скромних прогресів, яких Україна досягла після Революції Гідності у створенні антикорупційних органів і зміні суспільних норм. Крім того, зловживання під час війни – найбільший моральний злочин перед народом, який масово жертвує життями і коштами. Коли країна втратила вже близько 15% території, мільйони громадян опинилися за межею бідності, а сотні тисяч віддали життя на фронті, особливо цинічно виглядає те, що хтось у цей час набиває власні кишені потрійними бюджетами. Подібна ситуація веде не лише до політичної кризи, а й до глибокого морального надлому нації.
Висновок: Історія зі статками президента Зеленського є тривожним сигналом для української демократії. Вона оголює старі проблеми – олігархічний вплив, офшорну корупцію, безкарність владоможців – які нікуди не зникли навіть під час війни. Для збереження довіри суспільства Володимир Зеленський має надати прозорі пояснення щодо своїх фінансів та майна або ж ризикує втратити моральне право називатися лідером, що виражає інтереси свого народу. Демократичний розвиток України прямо залежить від того, чи вдасться подолати корупцію на найвищому рівні. В іншому випадку країні загрожує повернення до замкненого кола, де владна верхівка збагачується за рахунок держави, а громадяни втрачають віру в демократичне майбутнє.
Джерела: Дані й цитати в статті базуються на матеріалах журналістських розслідувань та витоках документів (Pandora Papers та ін.)
