Зараз буде зради пост.
Ми позиціонуємо себе, нашу державу, наше суспільство як повну протилежність РФ та совку як її предтечі.
Ми вільні, ми сильні, ми демократичні, ми ніколи не станемо на коліна, в нас немає і не буде царя та усі інші заїжджені до дір гасла.
Це теорія. На практиці все трохи не так. На практиці є невеликий (більше, ніж був 9 років тому, але менший, ніж треба) відсоток активного та свідомого суспільства, для якого ці гасла не просто набір літер.
На практиці в нас знімають з посади одного з найкращих комбатів цієї дев'ятирічної війни. На практиці в нас намагаються заткнути рота військовим, щоб вони, не дай Боже, не зруйнували ідеальну картинку світу, змальовану владою для пересічного. На практиці ми дуже швидко і болісно проєбем все, за що вже загинули десятки тисяч людей. На практиці ми вже починаємо повторювати історію сторічної давнини. Танок на граблях відбувається чьотєнько та як по нотах.
Комбат третього батальйону 46 десантно-штурмової, моєї бригади, дає інтерв'ю Вашингтон пост.
Інтерв'ю правдиве та максимально по суті справ. Обережне та виважене насправді. Бо реальність набагато гірша.
Дає інтерв'ю, після якого вище військово-політичне керівництво мало б зібрати термінову нараду по усуненню означених проблем. Бо це реальність. І це не думка псевдоексперта про "двє-трі нєделькі". Це виважена експертна думка професіонала найвищого класу. Людини, яка користується стовідсотковою та безумовною повагою своїх підлеглих та всіх інших підрозділів, які з ним перетиналися.
Але замість цього вище військово-політичне керівництво вирішує покарати надто розумного комбата та зняти його з посади.
Прівєд савєт v2.0.
Не хочу довго писати про те, яке це дно. Це очевидно.
Я хочу написати про наслідки.
Головний з наслідків буде демотивація війська. Професійної та інтелектуальної його частини. Ці люди не бидло, без права голосу. Вони вибороли своє право на експертну оцінку та думку кров'ю, потом та роками війни. І немає іншого, більш вдалого, часу для її озвучення, ніж зараз - під час цієї війни.
Бо інакше ми її програємо. Перемога ніхрєна не очевидна. І ми не на фінішній прямій. І в нас не все добре.
Демотивація та відтік кадрів. Якщо суспільство проковтне це, якщо армія проковтне це, велика кількість військових профі пошле все під три чорти та будь-якими методами піде з армії. Хвороб, щоб списатись, в кожного з них за ці роки вистачить на роту. Бо особовий склад надихає не президент.
Внізапна.
Армії пофігу на президента. Взагалі. Зовсім. Абсолютно.
Армію надихають ті, що лишаються вдома, позаду, та ті, що ведуть вперед - командири. Комбати, ротні, взводніки, сержанти.
Нереальна ефективність нашої бригади не є заслугою президента чи будь-якої іншої особи.
Це в першу та єдину чергу заслуга всіх цих командирів, за якими і йде особовий склад. Їх здатності організувати, спланувати та забезпечити. Частіше за все, на жаль, не завдяки державі, а всупереч.
Anatoly Anatolich не тільки комбат третього бату нашої бригади. Він був замкомбата мого другого батальйону 95 десентно штурмової бригади. І це окрема історія. Загугліть "бог конвоїв". Не повірите. Але це буде правда.
Я спілкувався з ним лише один раз особисто, але запам'ятав назавжди. Настільки мене вразив рівень цього командира.
Я дуже сподіваюся, що все ж таки ця історія спричинить суспільний резонанс, який змусить вище військово-політичне керівництво відновити справедливість та переглянути своє ставлення до нас, до військових.
Ми не бидло. Ми не в рашці. Ми не будемо мовчати."
Звичайний солдат 46 десантно-штурмової бригади. Володимир Шевченко
