На фронті багато до чого доводиться звикати, переламуючи себе. Стояти в караулі проти ранку, коли очі самі заплющуються, а бронежилет відриває плечі. Пересуватися з повним б/к в магазинах і ще стільки ж у пачках – і покинути не можна, бо не відаєш, буде нагода поповнити набої чи ні. Багато фізичної роботи. Побут у стилі «бабцине село 80-х» з водою у криниці і пранням/миттям у тазику.
Але окреме мистецтво на війні – це сон. Той самий, який в мирному житті ми майже не помічаємо. Але тут...
Те що діюча армія визнає тільки один тип постелі – спальник+коремат, я думаю уточнювати не треба. За спальник і коремат взагалі треба дякувати небесам, бо літні солдати люблять розповісти про часи коли «спальником і корематом» були ворсиста ковдра і шинель. А сон...
Якщо ви спите на ППД у казармі на ліжку – ви на курорті. Якщо на КСП на розкладушці – ви оточені комфортом. Медіанний стан сну військового (солдата, офіцера, не принципово) це спати на підлозі, топчані, або на піддоні. Тобто на рівній поверхні, вкритій корематом, завернувшись у спальник. Проте.
Коли на фронті починаються великі історичні переміни (тобто активні дії, що виглядають як постійне пересування і метушіння), поспати просто на рівній поверхні 6-8 год стає неймовірною розкішшю. Бо часу не вистачає як таке. От просто на все.
«Пане капітане, ми не встигаємо! Тут день потрібний» - «Ну, у вас ще вся ніч попереду». Гарно коли це звучить жартом. Гірше коли не жартом. Автор цих рядків прямо зараз насолоджується становищем, коли виїзд на... «роботу» стається у 3-4 год ранку, по поверненню пишуться звіти і проводиться «розбір польотів з командуванням, потім (уночі) підготовка до нової «роботи»...
А коли спати? Та коли випаде. Помитися й випратися – так само. Ти в армії.
Ви наприклад, ніколи не думали скільки часу на сон ви маєте просто під час дороги? А про те, який це кайф, покуняти у кузові «Уралу» (який трясе й хитає) лежачи біля ящиків з б/к і поклавши голову на мішок з «майном»? А навіть сидячи на лаві і обпершись на плече товариша? Отож.
А спати, ой як хочеться! Війна – це виснажливо важка робота. Втомлюєшся тут просто неймовірно.
Звісно, такий стан речей не вічний, інакше ми, певно, фазою тронулися б. Приходить затишшя – і тоді стає легше. Нас виводять на ротацію, де ми жеремо в три глотки, спимо мов убиті і ловимо дзен від стану коли можна просто робити нічого. Але я все більше розумію хлопців і дівчат, які у 2014-му, відтарабанивши свій законний рік по мобілізації, пішли на дембель і до армії більше не наближалися й близько. В Україні надто багато молодих й здорових осіб, які ніколи ще не фронтового бліндажу не нюхали. Мої почуття до тилового мурла, яке пише мені в коментах «порохоботи валіть на фронт – покажіть там свою хоробрість», думаю зрозуміти не важко взагалі. Незалежно від віку і стану здоров’я мурла.
До речі, навряд чи порадує владу те, що розповідають про неї по солдатських столовках. «Бо не втік» тут не подвиг – ми всі не втекли. Від війни і від мобілізації. Порохоботів та інших противників діючої влади в ЗСУ багато.
Тут – важко. Неймовірно важко. Але ми вистоїмо. Бо попереду ворог, а за спиною у нас – Україна. І як би скрутно нам не було, я весь час чую розмови про те, що треба просто потерпіти, бо перемога – за нами. Я в цьому не сумніваюся от взагалі.
І коли перемога станеться – ми повернемося і поставимо багато питань. Бо, що таке фронтові втома, злість і вічний недосип, ми вже точно не забудемо.
