СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА 14

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА 14

ЗВИТЯГИ КОРОЛІВСТВА РУСИНІВ ПРОТИ КАТОЛИКІВ ТА СТРАТЕГІЧНИЙ СОЮЗ ЗІ ЗОЛОТОЮ ОРДОЮ

Велика яса Чінґісхана (закони та правила) писалась задля збереження єдності держави та недопущення міжусобних війн серед "нащадків Рудого Вовка". Але, нащадки Чінґісхана проігнорували вимоги Яси. Так, десь у 1253 році, Сеїн-Бату відібрав землі улусу Берке (Нижнє Поволжжя та сучасна Воронежчина), і передав їх своєму синові — Сартаку. Берке, натомість отримав землі поблизу Каспію (тобто бідніші землі). Внаслідок цього Берке, завдяки якому Сеїн-Бату посадив на трон імперії Мунке, образився на рідного брата. Згодом, у 1255 році, Сеїн-Бату загадково та раптово помер (його отруїв Берке). Наступник Сеїна-Бату, Сартак, що отримав ярлик на правління у Сари-Орді, помер вже у наступному 1256 році, як і його брат. Вся влада в Орді перейшла до Берке-хана. Друзі Сеїна-Бату стали ворогами Берке.

 Так на кордонах Орди та Русі з'явився баскак улусу Мувала — Бурондай — і почав вимагати від короля русинів — Данила — знести всі фортеці. Данило, звісно, відмовив Бурондаю. У 1255 році Поділля остаточно добровільно перейшло до складу улусу Мувала. Але знову дипломатія одержала верх над амбіціями. Справа в тому, що коронували Данила посланці Папи Іннокентія IV, у 1255 році, але вже його наступник, Папа Олександр IV, видав буллу куніґасу Міндовґу, новонаверненому католику, на "охрещення схизматів" та завоювання земель королівства русинів. Бурондая відправили до Литви зі загоном русинів. Цей жемайтський фронт з боку русинів тримав король Василько.

 Московські пропагандисти та наші корисні дипломовані ідіоти стверджують, що головою митрополії у русинів був «ключник Курило, Митрополит Київський». Насправді очолював митрополію митрополит Галицький Іоанн, який був другою особою у державних справах і мав резиденцію у Холмі.

 Бойові дії склалися для жемайтських "хрестоносців" невдало, але деякі князі колишнього Паллескю-Полісся почали переходити до Міндовґа. Хоча королевич Лев і збудував у Києві новий католицький монастир у 1252 році (у ХІХ столітті він називався Катерининським грецьким монастирем), але вже у 1257 році брати-королі вигнали з королівства всіх католицьких священиків (польського походження). У ці роки титул Данила звучав як "цар та король всієї Русі".

 Невдовзі на Кавказі спалахнула війна між Джучідами та Хулаґідами (1261-1262 роки). Війна спричинила величезні людські втрати для Орди і стала причиною епідемії чуми. На цій війні загинув відомий у наших краях баскак Бурондай та втратив око беклярбек Гайса (Ісус) Ногай на прізвисько "Залізний пес". Саме війська Берке-хана допомогли ромеям Нікеї вибити хрестоносців з Константинополя і відродити Ромейську імперію (а заразом і Константинопольський патріархат) у 1261 році. За це Константинополь на знак подяки створив митрополію у новій столиці Орди — Сарай-Берке — у 1262 році.

 У 1262 році Великий хан Берке прийняв іслам і став запроваджувати його по всій державі. Звісно, це викликало велике невдоволення.

 Натомість у королівстві русинів король Данило (1201-1264) убезпечив себе шлюбним союзом з Угорщиною та Німецькою імперією (його син Роман став правителем герцоґства Бабенбергів в Австрії з 1252 року).

 Власне час правління короля Данила став початком формування сучасної нації та держави русинів. Проте, навіть поважні сучасні українські історики називають часи королівства Данила "агонією Галицько-Волинських земель".

 Король Русі, Данило Романович, помер у Холмі 1264 року. Його наступником став король Василько Романович — правитель Волині.

 Король Василько Романович (1203-1269) продовжив політику свого брата. Саме Василько відправив королевича Лева на інавґурацію Великого хана Золотої Орди — Менґу-Тімура — у 1266 році. Це стало продовженням союзу Королівства Русі й Улусу Джучі (Золотої Орди).

 Король Василько успішно продовжив війну проти жемайтів і у 1268 році посадив на литовський трон молодшого сина Данила — Шварна (1230-1269), змістивши Войшелка та відправивши його у монастир. Як свідчать литовські джерела XV століття "у рік 6776 (1268)… Василько тоді послав услід за ним Шварна, синівця свого, і Володимира, сина свого… І, отож, рушив услід за ними (поляками) Шварно з Володимиром із великою силою, і були полки з виду як бори великії... Після цього ж Войшелк (Великий князь Литовський) дав княжіння своє зятю своєму Шварнові, а сам ізнову захотів прийняти монаший чин". Насправді Войшелк був заручником у переможців. І у 1268 році його вбили за якусь зраду з боку жемайтів, за наказом Лева. На жаль, наступного 1269 року Шварно помер. Король Василько помер у Володимирі теж 1269 року.

 Правителем Королівства став  Лев Данилович (1228-1301). Змолоду приймав участь у управлінні державою, брав участь у Ярославській битві та виконував функції головного дипломата королівства разом із митрополитом. До своєї інтронізації правив Київським принципатом, тому мав справу з Ордою як зі союзником. А що Лев вів успішні війни проти різних польських князів, то пізніші польські пропагандисти (а згодом і московські, і наші корисні ідіоти) розповсюдили фейки про «фальсифікацію історичних документів часів Льва Даниловича». Насправді фальсіфікацією займалися якраз лехіти за часів Казіміра-крадія.

 Очевидно, що за часів Лева остаточно сформувалась держава, національна ідентичність та зміцніла економіка. Тому у ворогів цей наш правитель викликає «вогонь в анусі». Поляки зараз істерять з приводу "кризи етнічної самоідентифікації польської нації" (переклад — вкрадене доведеться повертати).

 Після того як Орду очолив молодий і талановитий ставленик Одноокого Ісуса — Менґу-Тимур, у Лева на Сході з’явився потужний союзник. До того ж 1267 року Менґу-Тимур зрівняв у правах мусульман і християн в Золотій Орді, розділивши улуси на ісламські та християнські (улуси Чилаукуна, Мухаммеда та Берке – новостворений Московський у 1272 році) та звільнив Сарайську митрополію від сплати податків. Улус Мувала-Ногая став мусульманським. Ще за Берке ґенуезці викупили землі на місці колишньої еллінської Феодосії і заснували там місто та фортецю Каффа, а венеційці отримали у володіння Сідагіос-Солдаю (там дядько відомого Марко Поло мав будинок). Так Київ поновив чорноморську торгівлю і торгівлю із Константинополем.

 До речі, немає жодних свідчень про коронацію Лева папською курією, але нема і свідчень про відмову у короні. Тому очевидно, що Лев зберіг батьківський титул.

 У 1274 році, жемайтський куніґас — Тройден — підступно атакував місто Дорогочин на саме свято Великодня (істинний християнин) і вирізав його мешканців. Ось як описує жемайтське (литовське) джерело ці події: "у рік 6782 (1274)… Після цього ж Тройден, забувши приязнь Львову, пославши городнян, звелів узяти Дорогичин… І виступивши вночі, взяли вони тоді його, на самий Великдень, і перебили їх усіх од малого і до великого". Король русинів Лев запросив підмогу у Менґу-Тимура і завдав нищівного удару у відповідь: "…і послав у татари до великого цесаря Менґу-Тимура, просячи собі підмоги у нього проти Литви. Менґу-Тимур дав, отож, йому військо, і Ягурчина з ними, воєводу…" Звісно, про наслідки Левової відповіді литвини і жемайти мовчать — хто ж афішує свою ганьбу? А тоді жемайти на деякий час принишкли.

 Треба зауважити, що наші «історики» досі верзуть совкові нісенітниці та вигадки Аненербе про «похід Ордену на Схід». Насправді Ордену землі Боруссії подарував Конрад Мазовецький. На кінець ХІІІ століття і жемайти і лехіти були католиками, тож всі військові конфлікти Польщі і Литви з Орденом були пов’язаними з експансією жемайтів, жадобою поляків та намаганням обдурити Орден (за прикладом Угорщини часів Андраша ІІ). Пропагандистами реальні сили Ордену було значно перебільшено (наприклад, магдебурзський Орден Меченосців налічував лише ... 120 братів-лицарів). Інша річ, що Орден сприяв онімечуванню земель, бо колоністи походили з німецьких та онімечених слов’янських князівств. Також онімечуванню сприяло і будівництво нових міст, як у Польщі, так і в Русі — переважна більшість містян-ремісників походила з німецьких князівств та онімечених Помор’я та Мекленбургу. Одружений на угорській принцесі, Лев Данилович переселяв угорців на землі Галичини (стрілецька кіннота башкірів). Тож не дивно, що Русь мала союзні та торгівельні угоди з Орденом.

 Після того, як за допомогою Менґу-Тимура, Лев приборкав Литву, черга прийшла і до польських князівств. Як свідчать наші "літописці"-вороги (тональність тексту): "у рік 6788 (1280)… Після цього ж Лев захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні. Він поїхав до Ногая, окаянного, проклятого, підмоги собі просячи в нього на Ляхів, і він дав йому поміч — окаянного Кончака, і Козія, і Кубатана". У жемайтів і деяких польских авторів Ногай є "окаянним" бо він драв невдах у всі щілини. До того ж, так звана Польща, або країна Шешимен, у ті часи була формально підлеглою улусові Ногая. Тому цей похід є більше схожим на чергову каральну експедицію у окуповані землі, з передачею частини територій союзнику.

 Починаючи із 1260 року розпорошені польські володіння намагався об’єднати Владислав Локетек, куявський князь (майбутній король Польщі, з 1320 року). Тому похід Лева та Гайси Ногая на землі Шешимену у 1280 році був відповіддю Локетеку на спроби об’єднати лехітів і п'ястів під свою владою.

 Можливо за ініціативи Лева, у 1287 році об’єднана армія Гайси Ногая, Тулабуги й Тохти здійснила 2-й Західний похід у Польщу. Бо саме після невдалого походу Тулабуги (чума знищила військо) у 1288 році князь Локетек визнав себе васалом короля Чехії, Вацлава ІІ. Вдало склалися обставини і для Лева та його сина Юрія — в Золотій Орді почалась сварка між Ногаєм, Тохтою й Тулабугою.

 У 1290 році до влади в Орді прийшов Тохта, син Менґу-Тимура. Лев поновив приятельські стосунки з ханським двором і надав йому допомогу у боротьбі проти Гайси Ногая. Гайса Ногай у 1297 році пограбував у Криму союзників Тохти — Сара-Кермен (Херсонес), Сідагіос, Лустіану, Демір-Тапу, Пантікапу та "еврейську фортецю" - Чуфут-Кале, яка належала Яшлавам. Це спричинило війну між Тохтою та Ногаєм. Першу битву, під сучасним Маріуполем, Гайса Ногай виграв, але другу, вирішальну, взимку 1299-1300 він програв. Цікаво, що військо Ногая розбили роти під командою Юрія Львовича. Ось так русин відтяв голову останньому з роду Мувала. Залишки оточення Ногая і його сини втекли до Шешимену (Польщі), а Тохта виселив все населення улусу до міжріччя Дону та Волги – так подоляни України опинилися на Дону (майбутні донські козаки, та "донські слов'яни за версією московитів"). Улус був безлюдним майже 50 років.

 Крім того, Тохта спалив поселення Москва — там його ілі пограбував син Берке — Петро Ординський. Петра було страчено, а улус передано малолітньому онуку Берке – Кулхану Калти (в московській міфології його називають "Іван Каліта"). Всіх інших з роду Берке було фізично вирізано. Саме Тохта збудував анусний та головний біль Соні Блядської та Йосипа Сталіна – місто Мохші, нову столицю Золотої Орди (зараз це місто Наровчат у Пензенській області), з 1313 року столичне місто Узбек-хана, знищене Тимуром аж у 1395 році

 Перед своєю смертю король Лев прийняв чернечий постриг та передав владу сину Юрію. Королівство перебувало у своєму розквіті (за версією "наших істориків" воно агонізувало) — будувались міста, процвітала торгівля та розвивалась культура українців-русинів). Столицею Королівства Русинів стало місто Львів.

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg


Loading...
Loading...