Епідемія чуми знелюднила терени улусу хана Джилаукуна та його рід. Останнім з прямих спадкоємців роду був хан Борис — єдиний, хто пережив чуму, але він був неспроможним правити улусом. Цим скористався куніґас Ольгерд. Від 1352 по 1358 роки правитель Смоленська, Ольгерд, захопив та приєднав до своїх володінь частину Інґрії з Нууве Ґурдом (Новгородом) та західні улуси ("28 городов з Одоєвим"). Після смерті Бердибека (1357) — останнього правителя з роду Берке, та з початком громадянської війни в Орді, куніґас Ольгерд атакував східні терени Юрту Джилаукуна та улус Берке і його столицю Москву. Неповнолітній хан Сарихозя (так званий «Дмітрій Донской») не зміг організувати спротив литвинам (не плутати з жемайтами). Тому обидва улуси очолив хан Дмітрій Беклемішевич, митрополит Сарайський і всієї Сари-Орди, Алєксєй І (його було призначено Бердибеком, а посаду було куплено в Константинополі). Цей непересічний нащадок Чінґісхана будував «монастирі» — укріплені фортеці, де утримували виловлених у лісах фінів-дикунів та розводили їх як худобу, обертаючи їх на «християн» (крєстьян). Це було дешевше ніж ганятися лісами за мєр'ю та вєс'ю. До того ж селекція двоногої худоби давала добрі результати.
Православний куніґас Ольгерд виводив татар-християн у свої володіння, змушував «цілувати хрест на вірність собі» ширинських та баринських беїв та епископів. Війна миттєво перейшла у релігійну площину – беї-єпископи перебігали то до Ольгерда, то до Алєксєя. Почалася повзуча русинізація (українізація) чи то «обрусєніє» ординської церкви та верхівки ширинів та баринів Тферського Юрту.
У 1358 пройдисвіт-митрополит Алєксєй І під виглядом «обрусєвшего епископа Сарайського» припхався збирати церковну десятину у Київ. Але там його схопили і за наказом Ольгерда запроторили до буцигарні. У цей же час київський митрополит Роман успішно збирав десятину в Алєксєєвих володіннях (дезорієнтовані швидкою зміною влади татари Тферського Юрту не робили великої різниці між Сараєм та Києвом): «многу сотвори честь и дары даде Роману Митрополиту, и паки повеле его проводите... с честию». Ольгерд же практично повністю заволодів Тферським улусом, захопивши «город Святого Спаса» (сучасна Твєрь) у 1361 році. «Того же лета приходним Литва ратью на Тверские власти и многу пакость сотвориша» (переклад з уйгуриці).
Тим часом беклербек (прем'єр-міністр) Мамай взяв у свої руки цю мінливу ситуацію з узурпаторами, і почав збирати армію для походу на володіння Великого князя Русі — Дмитра ІІ, та куніґаса Литви — Ольгерда. У той час русинська армія стікала кров'ю в боях з угорськими та польськими загарбниками, тож Мамай вибрав вдалий момент, але ... не врахував амбіцій та військового таланту Ольгерда. До того ж чума викосила населення ординських міст і містечок у південих улусах (лише в одному Криму вмерло 85,000 осіб).
Очолив армію головнокомандувач військ Орди Ходжа-Черкес, або Ходжа Алібей, який володів землями поблизу Хаджи-Тархана, а йому допомогали: володар Московського улусу — хан Дмітрій (він же митрополит Алєксєй) — правитель Московського (Берке) і Тферського Юртів, який очолив ті тумени після відсидки у київській буцигарні (страшна помста); та володар Мохшинського улусу — хан Кутлубуґа Інак, «да увеличит Аллах всевышний благодать его высокостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, закрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных» (був радником царів Джанібека та Бердибека), володів верхніми землями міжріччя Дону та Дніпра. Разом до всіх військ Орди було залучено не менше 70,000 осіб. В Ольгерда русинсько-литовсько-татарське військо також було чималеньким — до 75,000 осіб. Правителя Русі у війську Ольгерда представляв князь Київський Феодор Іванович Путивльський, а жемайтів — князь Новогрудківський Коріят-Михайло.
Точний перебіг битви є невідомим (болісні спогади московитів). Відомо, що військові поховання та залишки битви було розкопано графом Уваровим, тим, що розкопував 8,000 мєрянських курганів, шукав «місце хрещення у Корсуні», та проводив розкопки обидвох Липицьких битв (перші зустрічі слов'ян з мєр'ю та марійцями). Всі знахідки було вивезено до Санкт-Петербурга або знищено. Маршрути війська Ольгерда перебрехано (наші манкурти брали й досі беруть у цьому активну участь), а місце битви ретельно приховувалось.
Тепер відомо, що битва відбулась поблизу містечка Медвин, у Черкес-долині, на Бранному полі (сучасна назва). Ймовірно, що ординців не було розбито вщент — вони здались наприкінці битви — саме татари поховали вбитих у Саур-могилі (її розкопано 1864 року графом Уваровим). Щодо місцевих свідчень битви: «Самые бумаги, к этому делу относящиеся и хранившиеся долгое время в церкви, как исторические памятники, истребованы в 1859 году местными властями для уничтожения». Свідчення про похід Ольгерда «До Очакова і Перекопа» є у Стрийковського та Лизлова (першого московського історика). В битві загинув володар Мохші (Рязанщини) Кутлубуґа Інак, а Дмитро-Алєксєй та Ходжа-Черкес здались Ольгердові. Таким чином окрім Поділля та Причорномор'я, Ольгерд отримав Московський та Мохшинський Юрти. Для Орди це було катастрофою. Землі Поділля були роздано Ольгердом Коріятовичам за згоди Дмитра ІІ та Данила ІІ Острозького — русинів-феодалів майже не залишилось. Що цікаво – саме на ці володіння припадає найбільша кількість підробок документів на власність, сфальшованих польськими пройдисвітами.
Отже станом на 1363 рік Поділля та Північне Причорномор’я повернулись до складу Королівства. Під вплив князівства Литовського підпала частина Інґрії та Мещери та «28 городов з Одоєвим» або «верхові князівства» (західні улусні володіння). В Золотій Орді залишились лише Хорезм, улус Орди Ічена (майбутній Казахстан) та володіння узбеків.
Війська Дмитра ІІ та Данила ІІ двічі намагалися відбити Галичину та Вкраїну (у 1350 та 1353 роках). Тривала та кровопролитна війна проти угорсько-польсько-французьких «хрестоносців» завершилася аж у 1366 році підписанням «Володимирського трактату». Згідго з ним, Русь втрачала стольний Володимир, Вкраїну (землі, вкраяні у Польщі) та Берестейщину. У листопаді 1370 року помер польський король Казімір ІІІ — останній представник польської династії П'ястів на троні. У Польщі почалась боротьба за владу. Того ж року Дмитро ІІ Галицький разом зі своїм сином Данилом ІІ Острозьким вибили загарбників з Володимира. На Володимирський трон було посаджено старшого сина Данила ІІ — Михайла (Міхала). «1370… русини негайно вигнали поляків з Володимирського замку, відібрали й інші замки та міста, якими поляки заволоділи в Володимирі в силу трактату 1366 року, й навіть вдерлися до Сандомирського воєводства… 1373 року… вони полонили весь край між Сяном, Віслою і Бугом, причому не обійшлося й без нападів на наш (окупований поляками) русько-галицький край» — так писав пізніше польський історик.
Населення міст Русі (Львова, Володимира, Галича, Берейстя, Дорогочина) складалося переважно з переселенців з Польщі, Німеччини, Жемайтії та Угорщини (ремісники та торговці) — і це населення швидше полонізувалось ніж українізувалось, і відповідно підтримувало католицьку владу. Також проти Галицьких правителів грали «золоті вольності» шляхти — більшість дрібних лицарів, бояр та князів переходило під руку польського короля, а частина з них і в католицтво (разом зі своїми підданими — селянами та містянами). Але самій Польщі теж було непереливки — станом на 1385 рік майже всю її корінну територію захопив Тевтонський Орден. Тож і для Польщі, і для Русі ця війна була війною на виживання. Союзники Польщі геть зав’язли у Сторічній війні, а Европою мандрувала «чорна смерть».
У 1376 році, у бою з угорцями загинув Данило ІІ Острозький. Старий Дмитро ІІ Галицький залишився з ворогом сам на сам зі своїми онуками. У 1377 році конфедерація жемайтійських куніґасів змусила Ольгерда та його синів прийняти католицизм. Так Жемайтія остаточно підпорядкувала собі Литву...
04.08.1383 у віці 82 років у Луцьку помер Дмитро ІІ Галицький (дату смерті дозволяє уточнити запис Івана, священика церкви Св. Катерини на переписаному ним Псалтирі в річницю смерті великого князя… Дмитра,.. яка зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі). Державу очолив його онук — князь Федір Острозький. За поминальником князя Костянтина Острозького, що зберігається у Києво-Печерській лаврі, де поховано його прадіда — Федора Даниловича Острозького, предки роду Острозьких по чоловічій лінії мають такий ряд: 1. Князь Юрій, 2. Князь Дмитро, 3. Князь Данило, 4. Князь Федір, 5. Князь Василь, 6. Князь Іван, 7. Князь Костянтин.
За рік до цього, у 1382 році, війська беклербека Мамая було розбито військами Тохтамиш-хана та Тимура Барласа. Мамая стратили ґенуезці у Кафі — заради укладання нових торгівельних преференцій з Ордою. Сини Мамая та всі його ілі втекли на Русь (на Київщину та Поділля). Протягом двох поколінь (приблизно 50 років) вони українізувались (а це не менше 500,000 осіб). Беї та мурзи стали князями та боярами (до роечі, з таких бояр і походить рід Мазепи та Кочубея). Так Русь отримала православних козаків.
Держава, яку започаткував ще Таргітай (пращур скіфів-сколотів) у середині другого тисячоліття до нашої ери, доживала свої останні дні...
Glenn A.Rathn, Radio Lemberg
