СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА — ВОЛОДИМИР

СПРАВЖНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА — ВОЛОДИМИР

Власне кажучи про походження найзагадковішої (стараннями свиномангитів) постаті української і світової історії абсолютно нічого невідомо, окрім казок ХІІІ століття, в яких наш персонаж діє спільно зі своїм ворогом проти своїх предків, що жили за півтисячоліття до нього, та свідчень (скупих) римських істориків та Тітмара з Мерзебургу — саме він надає максимум інформації про короля Русинів. Окрім скупих джерел, інформацію про короля Русинів дає археологія — адже хтось за короткий час зруйнував з населенням Овруч, Волинь (місто), Червен, Стільсько, Плесенсько, Вільно-Паллєскью, Чернігів та Сівер (Новгород-Сіверський).

 Коли останній язичницький король Русинів почав війну проти Римської імперії (969), то нею правив Нікіфор І Фока ("прекрасна Феофана", дружина покійного Романа ІІ, міняла чоловіків як рукавички). Доки Святослав дійшов до кордону Імперії, то влада перейшла до чергового коханця "Прєкрасної" — Іоанна Цимісхія (970), а племінник вбитого Нікіфороса, Барда Фока повстав проти узурпатора у Фракії. Саме там і діяли війська Святослава, Барди Фоки та Барди Скліра, якого Цимісхій відправив на придушення повстання та відсіч "варварам". Барда Склір у 970 році розбив військо Святослава під Адріанополем (за версією "обрусівших мокшів" — "ми перемогли"), з чого "українська історична наука" зробила висновок, що "сталася бойова нічия". Насправді Склір і Святослава розбив і Фоку примусив втікати. Цимісхій врятував себе і від ругів і від повстанців за допомогою Скліра: у 971 році повстання Фоки було придушено, Святослава розбито. Після цього Цимісхій почав війну проти Аббасидів...

 В цей час на теренах королівств та земель України, які поринули у хаос, спричинений загибеллю короля і війська, з'явився молодий і завзятий очільник однієї із багатьох багатонаціональних банд (колишній раб), які наплодила Рутено-Фризська Торгівельна компанія. А що кістяк його "роти" складали шведи, то хвацький хлопець почав сходження до свого престолу з Паллескю. Здобувши Вільну-Паллескю ("Полоцк"), Володимир Байстрюк вирізав всю родину короля Рогвульда, згвалтувавши на очах приречених дочку короля. Слідом за столицею впали сіверські міста, згодом черга дійшла до Людей. Язичники руги, свеби, дани і "кельтоскіфи" посунули на захоплення королівств, що лежали на шляху із "варяг у греки" (шлях починався з Одера). Впали Волинь, Велика Хорватія та хорватське князівство Пржемисла (його дочку, Адель, Володимир також згвалтував на очах рідні). Але остання захоплена територія втягнула Володимира у довготривалий міжнародний конфлікт між Богемією, східними франками та лехітами за "хорутанський спадок" (це була війна всього життя для Володимира).

 А що тепер в цього узурпатора ворогів в старих столицях стало більше, ніж зірок на небі, а "військо" для захисту аж ніяк не було пристосованим, то своєю столицею Володимир обрав провінційний на той час Київ, який став важливим торговим центром на "торгівельному шляху Рутено-Фризської торгівельної компанії".

 В цей час у Сирії рапотово помер Цимісхій (976) і на престол Імперії зійшов син Романа ІІ Лакапіна (того, що "хрестив" королеву ругів Олену) Василь ІІ. За рік до цього (975) імперський уряд відправив переможця Святослава, арабів і Барди Фоки, Скліра у почесне вигнання. То ж у 976 році в Імперії відразу двоє взули червоні кампаги — Василь ІІ і Барда Склір (взувалися червоні кампаги легко, ба знімались лише разом з головою). Тепер на сторону узурпатора перейли провінції Малої Азії та значна частина Тагмати і комітатенів. У відчаї, Василь відправив проти Скліра його колишнього ворога (і колишнього узурпатора) Барду Фоку, у 978 році, випустивши його із в'язниці.

 Саме в цей час новоявлений король Русинів виявив нестачу коштів на оплату послуг найманців (що загрожувало втратою влади і життя) та відчув, що "військо" потрібно кудись відправити. До того ж, легітимність початку правління Володимира викликала питання великі питання серед русинів. Ось так і співпали бажання уряду імператора Василя ІІ та короля Володимира (одному були потрібними війська, іншому — кошти та війна). Так у лавах військ Імперії десь 979 року з'явилися русини, трохи данів і трохи свеїв. Саме того року, у битві під Панкалією війська Фоки та федератів (русини Володимира та грузини-картвели Торніке) розгромили війська Скліра. Склір втік до Багдаду. Треба відзначити, що перед самою битвою русини встигли відгамселити грузинів в іпровізованій битві за сіно.

 Барда Фока, після втечі Скліра, відправився на відвоювання Алеппо, і за бойові успіхи отримав посаду стратега феми Антіохія. Володимир відправився до Константинополя за оплатою (де за сприяння посадовців позбувся своїх свебів-посіпак, назавжди залишившись у свебських сагах покидьком). Ймовірно Володимир залишився служити "командиром варагіан" (а його королівством правили Володимирові родичі).

 У 986 році, почесний узурпатор Імперії, Барда Фока, забажав посади у столиці. Імператор відмовив. Тоді у 987 році Фока знову взув червоні кампаги. Він відправив посланця до Скліра з пропозицією об'єднатися. На бік Фоки перейшов весь імперський флот і більша частина військ. Для короля ругів настав його зоряний час.

 13 квітня 989 року у битві під Абідосом війська короля Володимира разом із залишками імперських віськ, що залишилися вірними імператорові, та його найманий флот розгромили флот і війська Барди Фоки. Фока загинув у битві.

 Так король Володимир врятував Римську Імперію Василя ІІ Болгаробійця. Мимохідь Володимир придушив повстання "вільного города Херсонес", який підтримував будь-яких узурпаторів, які обіцяли херсонесітам звільненя від сплати податків.

 

За такі заслуги Володимир отримав: посаду царя неіснуючого Боспору (наш триденс саме звідти) та дружину Олену, яка вже була зарученою за майбутнім імператором Отоном ІІІ, що спричинило лють в "імперії німецького народу", бо з справжнім імператором поріднився нахабний вискочка, а не "богоізбраний король". Правда, Володимирові перед вінчанням у Константинополі, довелось охреститися (що спричинило повстання у Києві, яке його дядько швидко придушив). Як бонус, імператор відправив з родичкою її свиту — пару бандонів комітатенів.

 Русини вивчили римське військове мистецтво й отримали зразки обладунків, трохи священників (які швидко поєднали свої посади з посадами рахманів) і трохи грошей, на базі яких Володимир почав карбувати варварські копії римських монет у кращих традиціях старих кельтських царів.

 Володимиру відпочивати довго не довелось — на заході королівства тривала перманентна війна з лехітами (992 рік). У процесі бойових дій, загони русинів і волинян просунулися на землі лехитів як зі сходу, так і з заходу — князі та герцоґи русинів та руси Борусії узгоджували свої дії із королем. Та найбільше докучали русинам, франкам, лехітам, моравам та богемцям оленьоводи Малого Баскерту. Багато свідчень тих подій можна знайти в Хроніках Тітмара з Мерзебургу.

 Почнімо з так званого "хрещення". Адже вигадане "хрещення Русі" є наріжним каменем пропаганди "Русского міра". Тітмар залишив опис святилища одного з богів лютичів, до племінного союзу яких входили і укранени (руги).

 " (17) Є в окрузі ратарів таке собі місто під назвою Радагост (Радагаст), трикутнє і що має три брами (це не місто, а святилище). Із усіх боків місто оточує великий ліс, недоторканий і священий, що його вшановують місцеві мешканці. Двоє із цих воріт завжди відчинені для всіх хто приходить, треті ж, ті що повернуті на схід, і самі маленькі, відчиняють шлях до моря, яке лежить неподалік і дуже страшного на вигляд (ймовірно мова про лісове озеро). У місті нема нічого окрім майстерно збудованого із деревини святилища основанням якого слугують роги різних тварин. Ззовні стіни його, як можна це побачити, прикрашають майстерно вирізьблені зображення богів та богинь. Всередені стоять виготовлені вручну ідоли, кожен із своїм вирізбленим ім'ям, одягнені в шоломи й обладунки, що надає їм страшного вигляду. Головний із них зветься Сварожич; всі язичники поважають його більше решти богів. Знамена їхні також ніколи не виносяться звідти, за винятком хіба що військової потреби; але виносити їх звідти можуть лише піші воїни.

 24. Для обслуговування святилища місцевими мешканцями призначено особливих служителів. Коли вони збираються там, коли потрібно принести жертви богам, або щоб пом'якшити гнів богів, ті (рахмани) сидять, тоді як інші стоять поруч. Таємничо перешіптуються один з одним, вони з трепетом копають землю, і кинувши жереб, дізнаються істину у справах, що викликають сумнів. Закінчивши це, вони покривають жереб зеленою дерниною і встрикнувши у землю два списи хрест-навхрест, зі смиренням проводять між ними коня, який вважається найбільшим серед інших і тому йому поклоняються як священному; не дивлячись на жереб, що було кинуто раніше, через цю, буцімто священну тварину, вони проводять друге гадання. І якщо в обидвох випадках випадає одне і те ж знамення, задум приводять до виконання; якщо ж ні, то засмучений народ відмовляється від задуму. Давні, оповиті забобонами, перекази розповідають, що коли їм загрожує страшна небезпека довгого заколоту, із названого моря виходить величезний вепр з білими від піни іклами, і з радістю качається у багні, являючи себе багатьом.

 25(18). Скільки округ у тих краях, стільки там і храмів, в кожному з яких вшановується невірними ідол того або іншого демона. Причому вищеназване місто займає серед них особливе становище. Відправляючись на війну, вони прощаються із ним, а з успіхом повернувшись, вшановують його належними дарами. За допомогою жеребу та коня, вони старанно з'ясовують, що служителі (рахмани) повинні принести у жертву богам. Особливо жорстокий гнів богів пом'якшується кров'ю тварин та людей. Всіми ними, що називаються загальним ім'ям лютичів не управляє якийсь один правитель. Рішення про необхідну справу обговорюється на загальних зборах (на раді), після чого всі повинні дати згоду на приведення його до виконання. Як що хтось із селян виступає супроти прийнятого рішення, то його гамселять палицями; а якщо він і поза радою відкрито виказує йому спротив, то його або спалюють живцем і повністю віддають на пограбування його майно, або сплатою суми коштів, відповідно до його рангу у їхній присутності. Самі невірні і непостійні вони вимагають від інших величної і непорушної відданності. Мир вони укладають, збриваючи пасмо волосся, за допомогою трави та стискання рук. Однак за гроші, їх легко заставити його порушити.

 Уникай, читачу, їхньої присутності, а рівно і культу, виконуй заповіти Священого Писання!"

 Так виглядали українські племена не тільки у Німеччині, а й на Батьківщині...

 Дуже цікаво, що навіть у ХІ столітті у слов'ян деякі вожді мали кельтські імена: "...він наказав повісити у Мерзебурзі свого великого вассала Брункіо, а у Фаллерслебені слов'янських вождів Бориса і Вецемуіксла".

 Ранньосередньвічне українське суспільство було просякнутим глибоко вкоріненою вірою предків і перші спроби християнізації були нестійкими та поверхневими.

 Ось що відомо про другого офіційного місіонера-хрестителя ругів (ruszianum). Отже: "Бруно (син шкільного товариша Тітмара з Мерзебургу), прийшовши до Мерзебургу, просив у нього (Генріха ІІ), з дозволу пана Папи, — висвятити його у сан епископа, й отримав там у відповідності до його (Генріха ІІ) наказу, від архіепископа Таґіно рукоположення, і як сам він казав, палліум. Потім він підвергнув себе трудам великих і дальніх мандрівок (місія з хрещення у Києві та у землях ругів і чорних мадяр), приборкуючи тіло голодом і катуючи бдінням. Багато добра отримав він від Болеслава та інших заможних людей, щвидко роздав його церквам, своїм друзям і біднякам, собі нічого не залишив. Коли він проповідував на кордоні цієї країни (Польша) і Русі, то спочатку відчував утиски з боку місцевих мешканців, а потім, продовжуючи нести Евангеліє, був схоплений ними, і безвинний, як ягня, і заради любові до Христа, який є головою Церкви, обезголовлений ними 14 лютого (1009 року) разом із 18-ма своїми супутниками".

 Жодної іншої згадки про хрещення ругів (русинів) на ті часи, ані у римських джерелах, ані у франкських (німецьких) немає. На початок ХІ століття більшість мешканців королівства і нової столиці були ще нехрещеними.

 Тепер уважно подивімось на "рівноапостольного князя-хрестителя" (насправді — типового короля ругів):

 "Книга 7. 72(52). Продовжуючи далі своє оповідання, я розповім заради осуду про образ дій короля Русинів, Володимира. Взявши собі з Греції (Римської Імперії) дружину, на ім'я Олена, яку було просватано за Отона ІІІ, але підступним способом була у нього забрано, він за її вимогою прийняв святу християнську віру, яку не прикрасив праведними трудами. Адже він був без міри чуттєвим та жорстоким і завдав тендітним данайцям багато шкоди. Маючи трьох (а не "12") синів, він віддав у дружини одному з них (Святополкові) дочку князя Болеслава, нашого гонителя; поляки відправили разом з нею Рейнберна, епископа Кольберга. ... Ні знання мого і красномовності не вистачить, аби розповісти скільки праці поклав він у ввіреній йому (землі ругів). Святилища ідолів він зруйнував та спалив, "море", неселене демонами, він, кинувши туди чотири змащених святим єлеєм каменюки і освятивши водою, очистив; виростив для всемогутнього Господа нову гілку на безплідному дереві, тобто привив до біса безтолковому народу слово святої проповіді. Стомлюючи своє тіло безперевними бдіннями постом та мовчанням, він готував своє серце до зустрічі з Господом. Названий король (Володимир), почувши що син його, підбурюваний Болеславом, таємно готується повстати проти нього, схопив його разом із дружиною та вище названим отцем (Рейберном) та замкнув їх окремо один від одного під охорону. Перебуваючи під арештом, вельмишановний отець (Рейнберн) те, що не міг відкрито вершити у славу Божу, старанно вершив у таємниці. У сльозах приніс він жертву вічної молитви, і від чистого серця змирився із вищим священником, після чого, звільнившись від тісної темниці тіла, радіючи, відправився до волі вічної слави.

 73. Ім'я цього короля несправедливо перекладається як "влада над миром", але ж не те, що нечестиві тримають один з іншим і чим володіють мешканці цього світу, називається істиним миром — бо цей світ завжди хиткий; та тільки той наблизиться до істиного, хто стримуючи усілякий порив душі своєї, заслужив всепереможному терпінню Царство боже. Перебуваючи у небесному спокої, цей епископ (Рейнберн) сміється над погрозами неправедного мужа і, отримавши подвійну чистоту, спостерігає полум'я, що повинно покарати того розпусника (Володимира); бо згідно зі свідченням нашого вчителя Павла, Бог осудить прелюбодіїв. Болеслав же не забарився помститися за нього як тільки зміг [приблизно у 1013-1014 роках]. Після цього, підтриманий нами (саксами)? він напав на Русинів. Спустошивши більшу частину цієї країни, він наказав перебити печенігів, коли між ними та його людьми сталося непорозуміння, хоча ті і були його союзниками (Кн 6. 91(55)).

 74. Король носив на стегнах перев'яз, аби ще збільшити уроджену пристрасть до гріха. Але Христос, вчитель нашого спасіння, звелів перепоясати наші повні спокуси чресла заради утримання, а не заради якогось збудження. А коли вище названий король (Володимир) почув від своїх (Олениних) проповідників про світильники, що горять, він змив пляму свого гріха завзятою та щедрою милостинею ("прозрів" на останьому році життя). Адже написано: "Творіть милостиню і все буде у вас чисто". Досягнувши вже шановного віку, він помер, і перед цим довго правив королівством, залишивши весь спадок двом синам (Ярославу і невідомому), третій (Святополк) знаходився у буцигарні. Поховали його у великому місті Києві, у церкві Христова мученика і папи Клімента (ймовірно залишки "Деятинної" це вона і є), поряд зі законною дружиною (Оленою); домовини їхні стоять посеред храму. Сини його поділили між собою державу і в усьому підтвердилось слово Христове. Бо я побоююсь, що станеться те, виконання чого провіщує голос істини, адже каже він: "Усіляке царство, що розділиться само у собі буде спустошене" і таке інше. Хай молиться усе християнство, щоб Бог змінив присуд в тих землях!" (Ймовірно між братами почалась війна).

 Собор Святої Софії, очевидно, почав будуватися ще за життя Олени і добудовувася за Ярослава. Невідомо на які дві частини поділили королівство Ярослав і його невідомий брат. Невідомо коли було вбито цього другого брата Ярославом, але це було не раніше другого походу Болеслава на Русинів. Всі імена синів Володимира і його самого - слов'янські (хорутанські, моравські). Він жодним чином не є пов'язаним зі скандинавами — про це Тітмар би знав. Володимир мав лише двох дружин — Олену і невідому "мачуху Ярослава і Святополка", трьох синів - Святополка, Ярослава і невідомого (чимось дуже заважав свиномангитам, німцям і полякам) та дев'ятьох дочок від двох дружин. Ховали Володимира, за переказами, як язичницького царя-жерця (із проламуванням стіни чи стелі, як і зараз деколи ховають сільских "відьом"), але домовину не спалили, а поставили у церкві, яку він збудував.

 Так виглядає життя "рівноапостольного" короля, бо його попередники на столі були саме королями (Баварський Географ), з погляду його ворогів — саксів і лехитів.

Glenn A.Rathn, Radio Lemberg