Коли 1264 р. у Холмі помер Данило Романович, великий князь галицько-волинський, літописець відізвався на його кончину коротким і, в основному, банальним панегіриком: «Король Данило був князь доброчесний, хоробрий і мудрий, створив багато міст, збудував церкви й оздобив їх різними прикрасами. І ще він прославився братолюбством із братом своїм Васильком...» Це останнє речення багатого варте, бо сказано воно у важкі, криваві часи, коли брат вбивав брата, а син скидав батька з престолу, щоб самому піднятися на нього.
Данило й Василько Романовичі завжди і в усьому діяли злагоджено й разом. Недарма літописці часто не відділяють братів один від одного й, розповідаючи про їхні діла (які не завжди були в них спільними), називали їх просто «Романовичі». Ці Кастор і Поллукс давньоруського середньовіччя дійсно являли собою високий взірець братньої любові та самопожертви.
Ніде правди діти, Василько як особистість, державний діяч і полководець дуже й дуже поступався своєму великому братові. Образно кажучи, він ховався у тіні велетенської постаті Данила. Джерела, насамперед Галицько-Волинський літопис XIII ст., приділяють Василькові незмірно менше уваги, ніж його старшому братові. Це дуже утруднює відтворення життєпису Василька. Утруднює, але не робить неможливим.
Як і Данило, Василько був сином галицько-волинського князя Романа Мстиславича та його другої дружини Анни. Подібно до брата, що був старшим від нього на два роки, Василько народився в Галичі. Це сталося 1203 р. Нашому героєві ледве виповнилося два роки, коли у червні 1205 р. загинув його батько. Несподівана смерть князя призвела до вибуху повстання галицьких бояр проти його вдови та малих дітей. Прагнучи до централізації створеного ним 1199 р. Галицько-Волинського князівства, Роман Мстиславич жорстоко і владно придушував боярську опозицію. Багато боярських олігархів втратили голови, інші врятувалися втечею до Угорщини та Польщі. І от тепер бояри почали брати реванш.
Галицький книжник з жалем занотував: «Після смерті великого князя Романа, самодержця всієї Русі, почалася велика смуга в Руській землі (Галицько-Волинській Русі) — залишились по ньому два сини: одному чотири роки, другому два». Давній ворог Романа київський князь Рюрик Ростиславич з половецькою ордою йде на Галич, але зазнає невдачі. Наступного року Рюрик з чернігівськими князями Ольговичами повторив похід. Не дочекавшись допомоги від союзника її мужа — угорського короля, княгиня Анна з дітьми тікає до старої отчини Романа — Володимира Волинського. Там під захистом частини бояр, що залишилися вірними Романові, вона, вдається, може почуватися в безпеці...
Сталося інакше. Мстиві галицькі бояри закликали на княжіння синів героя «Слова о полку Ігоревім» Ігоря Святославича й посадили в Галичі старшого — Володимира, а іншого, Романа, — в Звенигорода. Як розповідає галицький літописець, «хотів Володимир викоренити рід Романа, і в цьому йому допомагали безбожні галичани (бояри). Володимир за порадою галицьких бояр послав до володимирців попа з такими словами: «Нічого не залишиться від міста вашого, якщо не віддасте мені Романовичів».
Громада Володимира зопалу хотіла вбити того попа, але кілька бояр врятували його. «У них, — продовжує літописець, — був обман на серці, вони хотіли зрадити своїх панів і своє місто». Княгиня стривожилась, вона переконалася в тому, що й в середовищі волинського боярства є вороги її та її дітей. Галицький книжник малює далі картину, гідну авантюрного роману XIII ст.: «Назавтра княгиня дізналась про це (прихід попа) й, порадившись із Мирославом-дядьком[56], уночі втекла до ляхів (Польщі). Дядько посадив Данила на сідло перед собою й виїхав із міста (Володимира). А Василька винесла годувальниця й піп Юрій, вийшовши крізь пролом у міській стіні. Але вони не знали, куди їм подітися: адже Роман був убитий на війні з ляхами, а Лешко (Білий, краківський князь) не уклав миру».
Галицький талановитий літератор, мабуть, свідомо ще більше драматизував і без того драматичну ситуацію. Адже старший син княгині Анни, чотирилітній Данило, був спадкоємцем Романа і визнавався великим князем більшістю жителів Володимира й Волинської землі. Більшість боярства Волині підтримувала Романовичів. Гадаю, що в дійсності Анна виїхала з Володимира серед білого дня, оточена вірною їй і дітям бойовою дружиною Романа, що складалась із сотень кінних важкоозброєних рицарів, виїхала під стягами й хоругвами свого мужа — щоб повернутися обов’язково!
З Польщею у Романа Мстиславича теж не було війни. Він загинув (1205) випадково, проходячи польською землею на шляху до Германії, — наштовхнувся без охорони на якийсь польський роз’їзд. Краківський князь Лешко Білий «з великою честю прийняв свою невістку[57]та її дітей», — змушений визнати далі галицький літописець.
І далі польський князь демонструватиме ласку й любов до Романової княгині й сиріт. А тим часом змовлятиметься з угорським королем Андрієм, щоб розділити між собою спадщину Данила й Василька. Поки що Лешко дав притулок Анні з синами й почав переговори з угорським королем про дальшу долю малих Романовичів. Галицький книжник відгукується на це словами: «Лешко послав Данила до Угорської землі й з ним послав свого посла Вячеслава Лисого, щоб сказати королеві: «...Давай тепер підемо, відвоюємо й повернемо їм (Романовичам) їхню отчину». Король прийняв ці слова, пожалкувавши за тим, що трапилося. Він залишив Данила в себе, а Лешко залишив у себе княгиню й Василька». Так було покладено початок розподілу сфер впливу Угорщини й Польщі в Галицько-Волинській Русі.
Малий Василько прожив з матір’ю в Кракові близько чотирьох років. Коли виріс, мало що пам’ятав з того часу. Слід думати, що життя ще вчора всевладної дружини Романа Мстиславича з сином на чужих хлібах було не таким вже й солодким. А 1209 р. сталася знаменна подія: «Приїхали до Лешка берестяни (представники віча Берестя) й просили, щоб княжила княгиня Романова разом з дітьми: вони були ще малі. Й Лешко погодився на те, щоб вони княжили. Берестяни зустріли їх з великою радістю, наче побачили великого Романа» (Галицько-Волинський літопис).
Так почалася багаторічна боротьба Данила й Василька за повернення отчини, за відновлення Галицько-Волинського князівства. У цій тривалій боротьбі Романовичі спирались на заможне населення міст — «мужей градских» (бюргерів, по-західному), що прагнули звільнитись від свавілля феодалів. Так шестирічний Василько вокняжився в Бересті. Ясна річ, за нього правила рішуча мати, оточена досвідченими радниками свого мужа. Данило ж залишався в Угорщині. Через два роки Василько з матір’ю перебрався княжити до Белза. А коли Данило повернувся на батьківщину, Романовичі з ласки Лешка одержали малі міста Тихомль і Перемиль на Волині. Як пише галицький книжник, сидячи у волинському захолусті, Данило з Васильком мріяли про здобуття стольного града Володимира.
Вони-таки одержали Володимир, коли Василькові виповнилося дванадцять років, десь 1215 р. Але за тією перемогою стояла невірна приязнь краківського князя. Романовичі не хотіли ні від кого залежати й прагнули самі повернути отчину. До часу це було нелегко зробити. Адже не лише галицьке боярство піднялося проти них. Значна (може, й більша) частина волинських можновладців не бажала відновлення сильної влади, яка б стримувала їхню сваволю. Данило й Василько оволоділи стольним градом Волині Володимиром, однак більша частина цієї землі — Луцьке, Белзьке й Пересопницьке удільні князівства — не визнавала влади Романовичів, а забузькі володіння захопив Лешко Білий.
1219 р. Данило з Васильком роблять рішучий крок на шляху об’єднання під своєю владою Волинської землі. За Галицько-Волинським літописом Данило «поїхав разом із братом і захопив Берестя, Угровеськ, Верещин, Стовп’я, Комів і всі окраїни (Волині)». Лешко розгнівався й наслав на Романовичів військо. Та воєводи Данила й Василька «воювали до Сухої Дорогви (урочища), відбили своїх полонених і повернулись до Володимира з великою славою».
Поступово волинські бояри й частина удільних князів починають схилятися до Данила й Василька, бачачи в них єдину силу, спроможну спинити руйнування краю внаслідок феодальних усобиць. У 1227 і 1228 рр. князь Мстислав Німий передав їм Пересопницьке й Луцьке князівства. Відтоді майже вся Волинська земля зосередилась під владою Романовичів. Данило вирішив, що волинським князем буде Василько. Близько 1229 р. Василько одружився з дочкою владимиро-суздальського князя Юрія Всеволодича Дубравою. Династичний союз із могутнім володарем Північно-Східної Русі виявився корисним для Романовичів.
Данило зосереджує зусилля на відвоюванні в угрів та бояр Галицької землі. У 30-х рр. XIII ст., на час утвердившись у Галичі, Данило допоміг Василькові приєднати до Волині Белзьке князівство, князь якого Олександр заплямував себе зрадою, воював разом з галицькими боярами проти Романовичів.
30-і рр. минули в наполегливих зусиллях Романовичів поставити під свою владу Галицьку землю. Вірні своїй давній тактиці, ворожі їм бояри то садовили на престол угорського королевича Андрія, то кликали княжити сина Михайла чернігівського — Ростислава, то влаштовували змови проти Данила, головного свого ворога, аби позбавити його життя. І всюди поруч з братом був Василько — розумний, спокійний, розважливий і відданий. На початку тих 30-х рр., розповідає Галицько-Волинський літопис, «крамола родилась серед безбожних галицьких бояр: вони змовилися з родичем Данила Олександром (белзьким князем) — його вбити, а землю його передати іншому. Поки вони радились, замисливши підпалити (палац), милостивий Бог вклав у серце Василькові вийти і вихопити меч на жарт проти слуги... Зрадники Молибоговичі (бояри) побачили це, й Бог вселив у них страх, і вони сказали: «Задум наш розкритий».
Разом із братом пережив він страшну навалу орд Батия, разом з Данилом боровся проти бояр, осмілілих після розгрому ханом галицьких і волинських міст. Із ним Василько розділив радість перемоги біля Ярослава (1243). А потім скромно відійшов на другий план, розуміючи, що брат перевищує його державними і полководницькими талантами. Главою об’єднаного Галицько-Волинського князівства став Данило, а Василько вважався волинським князем. Та цей розподіл влади був умовним, бо державні справи брати вирішували разом.
Разом із братом Василько доблесно воював з татарською ордою Куремси в 50-і рр. й не раз перемагав її. Та ось щастя відвернулося від Романовичів. У ханській ставці Сараї вирішили приборкати непокірних галицько-волинських князів і прислали замість Куремси досвідченого полководця Бурундая з незліченною ордою, яка кількісно в багато разів перевищувала всі сили Галицько-Волинської Русі.
Наче нічого не сталося, Бурундай «прислав до них (Романовичів) сказати так: «Якщо ви мої мирники (союзники), то зустріньте мене. А хто мене не зустріне, той мій ворог» (Галицько-Волинський літопис). Становище склалося загрозливе. Відмовитися від зустрічі з татарським полководцем означало оголошення війни. А поїхати до нього було вкрай небезпечно. Можна було втратити голову. Особливо ризикував нею Данило, глава князівства і головний, з погляду ординських політиків, винуватець поразок Куремси. Тоді вирішив принести себе в жертву Василько, врятувати брата ціною власного життя. Він поїхав до татарського воєводи разом з єпископом Іоанном та небожем Левом. Літописець так подає цю драматичну зустріч: «Бурундай сильно гнівався на князя Василька і Лева. Владика був у великому страсі».
Далі сталося ще гірше. Бурундай поставив перед Васильком ультиматум: «Якщо ви (з братом) мої мирники, то зруйнуйте укріплення всіх міст своїх». Нашому героєві довелося погодитись на цю вимогу, не маючи навіть можливості порадитись із братом (Данило потім схвалив його рішення). Власними руками Романовичам довелось нищити кам’яні стіни, земляні вали й дерев’яні заборола міст і фортець — все те, що вони будували все життя. Один за одним руйнувалися Володимир і Луцьк, Данилів і Стожок, Львів і Кременець та ін.
Далі Бурундай зажадав, щоб обидва Романовичі пішли з ним на Польщу. І знову Василько заступив собою брата й на чолі руського війська вирушив у ненависний йому похід. Потому Бурундай дав спокій Галицько-Волинській Русі. Орда досягла мети: опір Романовичів було зламано, фортифікації міст перетворились на купи каменю, землі й попелу. Данило з Васильком дуже боляче пережили крах головної справи зрілої пори свого життя: намагання об’єднати Південну Русь для відсічі татарам і звільнитися від ординського ярма.
Брати були тоді вже немолодими — їм було за п’ятдесят. А в ті суворі часи рідко хто, навіть серед князів, доживав до такого віку. Далося взнаки важке, сповнене труднощів, походів і битв життя. Давали себе знати незліченні рани, здобуті в десятках малих і великих битв. Першим почав здавати Данило: у нього боліли очі, щеміло серце, все менше залишалося сил. Він ще керував державою, проводив переговори з володарями Польщі й Угорщини, Литви та Ятвязької землі. Під 1262 р. джерела згадують про організацію Данилом з'їзду руських (галицьких і волинських) князів у порубіжному місті Тернаві, де вони уклали союзну угоду.
По смерті Данила (1264) Василько немовби згас. Він навіть не претендував посісти великокнязівське місце брата: мабуть, розумів, що не зможе замінити його, — та й хто взагалі у світі міг би зрівнятися з Данилом? Та й сил залишалося замало. Василько обмежився престолом м. Володимира і частиною Волині. Галицько-Волинське велике князівство відійшло у вічність. Його роздерли на шматки й поділили між собою діти Данила: Лев, Мстислав і Шварно. Відтоді вони запекло воюють з сусідами та між собою, зазіхаючи на братні міста й землі. Колесо історії наче зробило оберт назад. Як і на початку XIII ст., Галичину й Волинь затопила мутна хвиля феодальної роздробленості. Тільки на цей раз, в середині 60-х рр., призвідцями її стали не вороги Романовичів, галицькі бояри, а онуки Романа, жадібні й недалекоглядні князьки.
Останні роки життя Василько, котрого суто формально вважали великим князем — «отцем и господином», — провів спокійно й розважливо. 1265 р. померла друга його дружина Єлена, і старий вже князь залишився самотнім, маючи від неї єдиного сина Володимира, котрому він завчасно готувався передати князівство. В ті роки Василько зосередився на внутрішніх справах свого невеликого, але міцного в економічному та військовому відношеннях князівства. Міжнародні справи він волів уладнувати миром. Хоча Василькові доводилось допомагати дітям Данила воювати з литовськими князями й самому з сином стримувати агресію з боку польських і ятвязьких князів.
Літописець Василька (що зберігся в складі Галицько-Волинського літопису) чомусь мало пише про останні роки свого князя. Навіть не згадує приблизний час його кончини, обмежившись двома формальними реченнями: «Помер благовірний, христолюбивий великий князь володимирський на ім’я Василько, син великого князя Романа. І поховали його тіло в церкві святої Богородиці у Володимирській єпископії», тобто в Успенському соборі м. Володимира, що зберігся до наших днів. Історики встановили, що це сталося 1269 р. Йому було 66 років.
Так чесно, мужньо й якось непомітно прожив своє життя молодий Романович, котрий був alter ego свого старшого й великого брата, але все ж таки не загубився в тіні його гігантської постаті, а знайшов своє гідне місце в історії Русі.
