Він наче зійшов на сторінки руських літописів з візантійських чи західноєвропейських авантюрних рицарських романів... Чого тільки не було в його житті! Тут і війна з його сюзереном, київським князем Святополком, тут і втеча до далекої Тмутаракані, й заслання на візантійський острів Родос, тут і вигнання, й позбавлення законного чернігівського столу, тут і криваві битви, за яких він не завжди виходив переможцем. Здається, доля визначила йому найбільші випробування, які можна наслати на людину.
Він — це Олег Святославич, що був князем волинським і тмута-раканським, чернігівським і муромським і, можливо, курським і Новгород-сіверським. Олег був третім сином чернігівського князя Святослава Ярославича і незнаної нам на ім’я сестри трірського єпископа Бурхарда. Він народився, ймовірно, наприкінці 50-х рр. XI ст. у Чернігові. На політичній арені з’явився 1076 р., коли батько, в ту пору великий князь київський, послав його разом з Володимиром Мономахом на чолі війська допомогти своєму союзнику, польському князю Болеславу Сміливому проти чеського князя Воротислава. Тоді Олег ще жив у злагоді зі своїми родичами, найперше з дядьком Всеволодом. Коли ж у грудні 1076 р. в Києві помер його батько Святослав, котрого ненадовго замінив на великокнязівському престолі брат Всеволод, він дав Олегові Володимир Волинський із землею. Мабуть, Олег так би й прожив свої дні на Волині, нічим не відрізняючись від своїх родичів-князів: порядкував у князівстві, проводив дні у «ловах» (полюванні), ходив би на заклик київського князя в походи проти західних сусідів і половецьких ханів. Та сталося інакше.
Влітку 1077 р. повернувся з Германії до Києва старший дядько Олега Ізяслав Ярославич, вигнаний з Києва навесні 1073 р. молодшим братом Святославом. Всеволод поступився йому київським престолом. Ізяслав не забув образи, заподіяної йому Святославом, і помстився на Олегові — вигнав його з Володимира й забрав Волинь собі. Олег не одержав нічого замість Волинського князівства. Він став князем-ізгоєм, безземельним і позбавленим права на будь-яке місто чи волость. Ці князі-ізгої — а їх на той час було аж восьмеро — являли собою, висловлюючись по-сучасному, небезпечний горючий матеріал, бо були здатні до рішучих, часто відчайдушних справ, аби тільки повернути собі відібрані у них старшими Ярославичами батьківські землі. І першим відчув це на собі Всеволод Ярославич, якому довелось повертатися з Києва до Чернігова, де він княжив за часів київського правління Святослава (1073–1076).
Суперечливість політичного становища полягала в тому, що Олег вважав Чернігів своєю власністю. Адже його батько Святослав одержав це місто із землею згідно із заповітом Ярослава Мудрого 1054 р., за яким Всеволоду дістався Переяслав. Тому Олег, мабуть, думав, що Всеволод повернеться до Переяслава й віддасть йому Чернігів. Та Всеволод, певно, міркував інакше: адже за принципом родового старійшинства він був старшим від свого небожа Олега й мав переважні права на Чернігів.
Як би там не було, Олег спочатку хотів владнати справу миром. Про те, що трапилося, далі, розповів у своєму «Повчанні дітям» Володимир Мономах: «Я прийшов із Смоленська до батька в Чернігів. І Олег прийшов туди, із Володимира виведений (Ізяславом), і я позвав його до себе на обід з батьком (Всеволодом) у Чернігові, на Красному дворі...» Це сталося на початку квітня 1078 р. Можна думати, що на тому знаменному обіді Олег просив Всеволода дати йому хоч що-небудь з батьківської спадщини — Чернігівська земля була надзвичайно велика, з багатьма містами, — й не одержав нічого. Мабуть, не в міру гарячий Олег образив Всеволода, і його кинули до «поруба» чи, принаймні, взяли під домашній арешт. Інакше важко зрозуміти лаконічну звістку «Повісті» за той же 1078 р.: «Утік Олег Святославич до Тмутаракані від Всеволода, 10 квітня». Утік — значить поїхав без згоди на те Всеволода.
Тмутараканське князівство, частина якого була розташована на Таманському півострові, інша — в Криму, було винятково підхожим місцем для втікача. З одного боку, то було давнє володіння Святославичів, де княжив тоді старший брат Олега Роман. З іншого, — Тмутаракань з 60-х рр. XI ст. стає притулком ізгоїв, де вони у віддаленні від Києва й великокнязівської влади накопичували сили для своїх часом відчайдушних акцій. Цим шляхом пішов відтоді й Олег Святославич.
У Тмутаракані Олег змовився з іншим ізгоєм — Борисом, сином Вячеслава Ярославича, смоленського князя. Вячеслав помер 1057 р., і його старші брати Ізяслав, Святослав і Всеволод розділили Смоленську землю між собою. Борис залишився ні з чим і охоче пристав до Олега, аби помститися на Всеволоді й з боєм захопити хоч якусь волость. «Привели Олег і Борис поганих (половців) на Руську землю й пішли проти Всеволода разом з половцями», — з гіркотою відзначив Нестор. Значення цього лаконічного повідомлення є виключно важливим. Замість того щоб разом з іншими князями воювати проти половецьких ханів, перешкоджати їхнім винищувальним набігам на руські землі, Олег з Борисом уперше в історії Русі використали хижих кочовиків проти своїх родичів. За це автор «Слова о полку Ігоревім» влучно назвав Олега «Гориславичем» — людиною, слава якої пов’язана з горем, яке він приніс людям.
У битві на р. Сожиці 25 серпня 1078 р. Олег і Борис при дійовій підтримці половецької кінноти розбили дружину Всеволода. «Повість» завершує розповідь про ганебну кампанію ізгоїв проти рідного дядька викривальними словами: «Олег же з Борисом прийшли до Чернігова, гадаючи, що перемогли остаточно, а землі Руській вони великого зла заподіяли, проливши кров християнську, за яку спитає Бог з них, і дадуть вони відповідь за погублені душі християнські!»
Всеволод звернувся по допомогу до брата Ізяслава київського, і той разом з ним вирушив проти порушників спокою Руської землі. Наступні події яскраво й емоційно відтворені Нестором. Олег було завагався битися, боявся, що не встоїть проти сильнішого війська дядьків, і запропонував просити миру. Але Борис, що спалив за собою мости, гордовито кинув йому: «Дивись, я готовий і проти них усіх стану!» Супротивники зійшлись біля Чернігова, в урочищі Нежатина Нива 3 жовтня 1078 р. Бій був запеклий і жорстокий. Першим, ще на початку битви, загинув Борис Вячеславич і незабаром потому — сам великий князь київський Ізяслав. «Бій продовжувався, і втік Олег із залишками дружини і ледве врятувався втечею до Тмутаракані» («Повість временних літ»). У Києві вокняжився Всеволод.
Своїми діями Олег поставив себе поза законом і суспільством. Відплата не примусила себе довго чекати. Наступного року в сутичці з половцями загинув його старший брат Роман — володар Тмутаракані й єдина опора бунтівного брата. «А Олега Святославича, — пише Нестор, — хозари, схопивши, відправили за море до Царгорода». У тому, що це було справою Всеволода, свідчить продовження літописної статті: «Всеволод же посадив у Тмутаракані посадником Ратибора», одного з ближніх своїх бояр.
Чотири роки провів Олег у вигнанні. Візантійський імператор на догоду своєму родичеві Всеволоду (той був чоловіком дочки візантійського імператора Константина IX Мономаха Марії) заслав Олега на острів Родос у Середземному морі, де Олег прожив два роки. Але 1083 р. він повернувся не знати як до Тмутаракані, ведучи з собою дружину, знатну візантійку Феофано Музалон. Його повернення було гучним і грізним. «Повість» розповідає: «Прийшов Олег із Грецької землі до Тмутаракані й захопив Давида (Ігоревича) й Володаря Ростиславича[39] і сів у Тмутаракані. І перебив хозарів, що були причетні до вбивства брата його (Романа) й умишляли проти нього самого, а Давида й Володаря відпустив».
У Тмутаракані Олег княжив понад десять років. То був чи не найбільш спокійний час у його неспокійному житті, але жодних подробиць про це в джерелах немає. Дехто з істориків висуває гіпотезу, ніби він визнав себе васалом візантійського імператора Олексія І Комніна на віддяку за те, що той випустив його з Родоса. Та у пам’ятках тогочасної й пізнішої писемності марно шукати натяків на таку залежність. Неврівноважений, амбіційний Олег якнайменше годився для ролі будь-чийого васала.
Навряд чи в Тмутаракані Олег упокорився долі. Але що міг заподіяти він із захолусної Тмутаракані всесильному главі «Ярославова племені» Всеволодові? З літописів не видно, щоб смерть Всеволода, що сталася 13 квітня 1093 р., особливо схвилювала тмутараканського князя. Мабуть, він розумів, що з новим київським князем, хто б ним не став, йому не впоратися. Аж раптом його вух досягла звістка, що Володимир Мономах поступився Києвом Святополку Ізяславичу, а сам подався княжити до Чернігова — міста, яке Олег всі ці роки продовжував вважати своїм. Ця звістка в черговий раз круто змінила його життя.
За роки тмутараканського князювання дружба Олега я половецькими ханами дуже зміцніла. Він був єдиним серед південноруських князів, хто ухилявся від військових дій проти половців. По смерті своєї дружини Феофано Олег побрався я дочкою сильного половецького хана Осолука. Все це забезпечило йому підтримку половців у прийдешній боротьбі за чернігівський престол. Змовившись із половецькими ханами, Олег рушив на північ.
Несторів літопис під 1094 р. сповіщає: «Прийшов Олег з половцями в Тмутаракані й підійшов до Чернігова. Володимир же (Мономах) зачинився в місті. Олег же, підійшовши до міста, попалив його околиці й монастирі спалив. Володимир же уклав мир із Олегом і пішов я міста на стіл батьківський, до Переяслава, а Олег увійшов до міста батька свого. Половці ж почали воювати (нищити людей і грабувати) поблизу Чернігова, тому що Олег не перешкоджав їм, бо сам наказав їм воювати».
Короткі рядки літопису малюють страшну картину. Олег оружно Здобуває отчину, приведені ним половці нищать і обдирають його підданих вже після того, коли він сів на чернігівський престол. А Олегу наче байдуже — він радіє зі свого успіху. Половецьким ханам він зобов’язаний Черніговом, тому віддячує їм кров’ю і добром жителів землі. Мине близько ста років, і автор «Слова о полку Ігоревім» з великою силою свого таланту відтворить ті безжальні часи й затаврує призвідця подій:
Отоді за Олега Гориславича
Сіялися-росли усобиці,
Гинули внуки Даждьбогові,[40]
В княжих чварах віку позбавлялися.
Отоді в землі Руській
Не так ратаї гукали-покликали.
Як ворони крякали-кричали.
За трупи перекір маючи.
Нарешті, збулася давня мрія Олега — сісти князем у Чернігові. Тут би йому й заспокоїтись і більше не збурювати миру в державі Однак буйна вдача брала своє. Він, як і раніше, ворогує і я Мономахом, і я великим князем київським Святополком, і з більшістю інших південноруських князів. Головним же злочином Олега в очах суспільства був той, що він демонстративно ухилявся від участі в загальноруських походах до Половецького степу, проти друзів і спільників — ханів. Більше того, чернігівський князь і далі намагався з половецькою допомогою воювати проти інших руських князів.
Терпець київського князя Святополка Ізяславича й переяславського — Володимира Мономаха (вони тоді спільно управляли Київською державою) нарешті урвався. Наприкінці квітня 1096 р. вони з військом пішли на Олега. Він втратив рівновагу, вибіг з Чернігова, за велетенськими валами якого було більше шансів відсидітися, й зачинився у Стародубі. Святополк із Мономахом обложили це невелике, хоча й укріплене місто. Після місячної облоги Олег здався на милість переможців. Його примусили цілувати хрест у тому, що він разом із братом Давидом приїде на князівський з’їзд, який передбачалось провести в Києві. Та Олег не додержав слова.
Після стародубської капітуляції Олег не повернувся — не знати чому — до Чернігова, а подався до Муромо-Рязанської землі, яка колись належала також його батькові. Ясна річ, він не бажав коритися дуумвірам — Ізяславу й Володимиру. Там він убив Мономахового сина Ізяслава. Лише після того, коли в кінці 1096 р. старший син Володимира Всеволодича Мстислав наголову розбив його поблизу Суздаля, Олег з повинною головою прийшов до Святополка й Володимира. Вони позбавили його Чернігівського князівства, передавши землю більш поступливому й врівноваженому молодшому братові Олега Давиду.
Так Олег знову перетворився, по суті, на ізгоя, на цей раз — із власної волі. Історикам не відомо, де він провів частину 1097 р., але восени на Любецькому з’їзді князів Олег одержав малу частку Святославової отчини — яку саме, «Повість временних літ» та інші літописи чомусь не назвали. В історіографії Олега звичайно називають новгород-сіверським князем. Однак по уважному вивченні джерел виявилося, що Новгород-Сіверський у 1097 р. був маленьким містом-фортецею, у ньому не існувало князівського стола. На мою думку, Олег таки одержав це місто з округою, але Мономах додав йому з власних володінь ще й м. Курськ, значно більше й важливіше тоді від Новгорода-Сіверського. Гадаю, Олег мав свій стіл у Курську й вважався курським князем.
Втрата Чернігова, очевидно, зламала його. Олег до і після 1097 р. — це, по суті, двоє різних людей, різних вдач і темпераментів. На зміну запальному, гордовитому, войовничому, амбітному рицареві прийшов слухняний, згаслий і малопомітний удільний князь. Його роль у політичному житті Давньоруської держави поступово зійшла нанівець. Він починає ходити «біля стремена» великого князя київського, тобто робиться його покірним васалом. Олег починає навіть брати участь у загальноруських кампаніях проти половців. «Повість» повідомляє, що 1107 р. він серед інших князів, очолених Святополком і Мономахом, успішно ходив до Половецького степу. Після цього згадки про Олега зникають із джерел. Не знати, де провів він свої останні роки. З «Повісті» відомо, що Олег Святославич помер 1 серпня 1115 р. Але Нестор забув — чи не схотів? — назвати місто, в якому князь закінчив життя. Так, своєрідним ізгоєм (хоча й мав якусь там землю), засуджений сучасниками й наступними поколіннями за братовбивчі війни та наведення половецьких ханів на рідну землю, а може, й забутий, зійшов зі світу Олег «Гориславич», один із найбільших політичних авантюристів Європи кінця XI — початку XII ст.
