Ця людина народилась на схилі XI ст., здогадно в той самий 1097-й рік, коли відбувся з’їзд князів у Любечі, а Давид Ігоревич волинський підступно й жорстоко полонив і осліпив Василька Ростиславича теребовльського. Батько Ізяслава Мстислав, прозваний за свої славні діяння Великим, був старшим сином Володимира Всеволодича Мономаха, його матір’ю — шведська принцеса Кристина.
Дитячі та юнацькі роки нашого героя були спокійними, безтурботними і, певно, щасливими, контрастуючи з двома десятиліттями його бурхливої, сповненої злетів і падінь, політичної кар’єри. Отож дитинство та юність Ізяслава минули у Новгороді, де від імені Мономаха княжив Мстислав. У двадцятирічному віці Ізяслав з батьком перебрався до Білгорода київського: старіючий Мономах перевів свого наступника ближче до стольного града, щоб полегшити йому майбутнє сходження на великокнязівський стіл.
Про першу половину життя Ізяслава Мстиславича наука не знає нічого — аж до появи його на політичній сцені. Це сталося досить пізно, коли йому виповнилося тридцять років. Дядько Ярополк (що княжив у Переяславі) з дозволу Мстислава посадив Ізяслава у небагатому чернігівському місті Курську. Минув рік, і за наказом Мстислава Ізяслав узяв участь у поході на Полоцьке князівство, верхівка якого виявила непокору київському князеві. А 1129 р. Ізяслав сів на почесний, хоча й підупалий уже полоцький стіл. Разом з іншими Мономашичами він ходив звідти на чудь і литву. Мабуть, у ці роки батько одружив Ізяслава з германською принцесою, не знаною на ім’я.
Життя Ізяслава круто змінилось по смерті батька. Могутнього й владного Мстислава замінив у Києві його молодший брат Ярополк. З ім’ям цього князя звичайно пов’язують початок удільної або феодальної роздробленості в Давньоруській державі. Ніде правди діти, Ярополкові було далеко до свого брата Мстислава й ще далі — до батька Мономаха. Він був посереднім державним діячем і полководцем. Та роздробленість настала ке завдяки його слабкості, а через дію об’єктивних історичних процесів. Посклився розвиток князівств і земель, піднеслося боярство на місцях, яке розпалювало сепаратистські настрої й підбурювало своїх князів до непокори великому князеві київському.
Ярополк не зміг утримати у послуху інших руських князів, як це успішно чинили його батько і старший брат. Він не спромігся навіть згуртувати свою рідню Мономашичів, щоб підтримувати мир і спокій на Русі та протидіяти спробам сильного й об’єднаного князівського клану Ольговичів заволодіти Києвом.
Винятково активний і гарячий Ізяслав Мстиславич одразу по вокняжінні Ярополка зробився однією з основних фігур на політичній шахівниці Русі. З ним змушені були рахуватися й родичі Мономашичі й суперники Ольговичі. Ярополк дав йому хай і бідне, зате почесне Переяславське князівство. Сидіння у Переяславі дозволяло претендувати на київський престол. Ймовірно, що завзятий Ізяслав уже тоді не приховував подібних намірів. Інакше важко пояснити, чому це раптом 1134 р. Ярополк перевів небожа подалі від Києва, до Володимира Волинського, центру князівства, незмірно багатшого від Переяславського. Відтоді Ізяслав твердо став до першого ряду давньоруських князів — і назавжди залишився в ньому.
Відносно спокійне князювання у Володимирі тривало близько п’яти років. 1139 р. помер його дядько Ярополк, і, скориставшись незгодами у таборі Мономашичів, київський престол захопив глава клану Ольговичів, старший син бунтівного Олега Святославича-«Гориславича» Всеволод. Далі він вирішив за допомогою своїх братів Ігоря та Святослава (закликавши на допомогу польського князя Болеслава) вигнати Мономашичів з усіх їхніх володінь. Як зауважив неприхильний до Всеволода Ольговича київський літописець, він «сам хотів землю всю (Руську) тримати, шукав під Ростиславом (Михайловичем) Смоленська, а під Ізяславом Володимира».
Однак похід Всеволода проти Ізяслава завершився невдачею. Новому київському князеві довелося укласти мирну угоду з ним. Більше того, Всеволод пообіцяв волинському князеві заповісти йому київський престол по своїй кончині. Всеволод Ольгович був узагалі скорин на обіцянки, але не поспішав виконувати їх. Тому він постійно ворогував зі своїми братами та небожами.
Довгий час Ізяслав зберігав вірність тій угоді з київським князем. Однак помалу накопичував сили для прийдешньої боротьби з Ольговичами. 1143 р. він знову перейшов княжити до Переяслава, явно виявивши намір перебратися на київський стіл. Ізяслав спробував того року заручитися підтримкою свого дядька Юрія Долгорукого, але не досяг успіху: Юрій сам претендував на Київ. Дядько з небожем тоді розійшлися суперниками, і це, мабуть, заклало зерна ворожнечі між ними, які буйно проросли 1146 р.
Стосунки між Всеволодом Ольговичем та Ізяславом напружилися 1143 р., коли київський князь прилюдно оголосив свій намір передати великокнязівський престол своєму братові Ігорю. Ізяслав тоді мав ще замало сил, щоб із зброєю в руках опротестувати це несправедливе рішення — адже верхівка суспільства вважала саме його законним спадкоємцем. Літописець сповіщає, що Всеволод закликав до Києва Ізяслава й ще кількох князів і став вимагати від них клятви на вірність Ігорю. Ізяслав, хоча й «багато чого умислив», змушений був цілувати хрест Ігорю.
Всеволод тим часом почав серйозно хворіти, та все ж таки не полишав надії втриматися на київському престолі. Його стосунки з Ізяславом гіршали з кожним днем. Того самого 1145 р. Ізяслав відмовився взяти участь в очоленому Всеволодом поході на Польщу. Натомість він повернувся княжити до Володимира Волинського, зберігши за собою переяславський стіл.
По смерті Всеволода 1146 р. події стали розвиватися блискавично. Його брат Ігор таки сів на київському престолі, однак віче, на якому порядкували багаті й впливові бояри, заявило, що не хоче бачити князем ні Ігоря, ні будь-кого з Ольговичів, і запросило на престол Ізяслава. Це був другий в історії Південної Русі випадок, коли князя обрали самі кияни, хай не всі, а лише заможні (перший раз то було з дідом Ізяслава Мономахом 1113 р.). Міська верхівка прислала до Ізяслава послів із словами: «Коли побачимо стяг твій, то ми з тобою готові бути». Підтриманий ополченцями з київських міст Білгорода й Василева, а також ордою союзних чорних клобуків, Ізяслав рушив на Київ.
На підступах до стольного града військо претендента зустріли полки Ігоря та київське ополчення. Однак ополченці й два з п’ятьох полків Ігоря перекинулись до Ізяслава. Інші були оточені його переважаючими силами. Після короткої січі Ізяслав переміг. Ігор утік до Дніпра й загруз у болоті, де його схопили люди Ізяслава. Спочатку Ігоря кинули до Видубицького монастиря, а потім перевели до Переяслава, де заточили в «поруб». Так Ізяслав з боями став київським великим князем.
Вокняжіння Ізяслава спричинилося до воістину грандіозної громадянської війни в державі, до якої були втягнені князі не лише Південної, а й Північної Русі. Ця війна тривала понад п’ять років, принесла тисячі жертв, завдала лиха людям, призвела до загибелі міст і сіл. У Давньоруській державі того часу побутували два порядки заміщення князівських столів: 1) за родовим старійшинством, коли влада діставалась старшому в роді й переходила всередині одного покоління князів, від старшого брата до наступного за часом народження, й 2) «отчинний», коли син успадковував престол батька. На Любецькому з’їзді князів 1097 р. було проголошено першість «отчинного» порядку володіння містами й землями. Однак на час вокняжіння Ізяслава він ще не здобув переваги над традиційним родовим старійшинством.
І, як завжди бувало (й буває досі) в політиці, справа полягала не в принципах, а в людях. Існував інший сильний претендент на київський стіл — дядько Ізяслава Юрій Долгорукий. Коли Мстислав Великий 1125 р. успадкував київський престол по смерті свого батька Мономаха, то в цьому випадку родовий порядок узгодився з «отчинним»: адже він був не лише сином померлого, а й старшим серед Мономашичів. Не так сталося 1146 р. Серед живих було ще двоє дядьків Ізяслава — Вячеслав і Юрій, які за принципом родового старійшинства мали переважні перед ним права на Київ. Недалекий, простуватий Вячеслав, що на той час був похилого віку, не міг бути серйозним суперником для Ізяслава (той, щоб заспокоїти дядька, пообіцяв віддати йому Київ, але не думав цього робити). Іншим був Юрій Долгорукий.
Блискавично й рвучко-вороже зреагували на скинення Ігоря й вокняжіння Ізяслава чернігівські Ольговичі. Їхня рідня — інший чернігівський клан — Давидовичі — стала, навпаки, на бік Ізяслава, щоб той допоміг їм відібрати в Ольговичів Новгород-Сіверське князівство. Юрій Долгорукий демонстративно обурився вчинком небожа й охоче відгукнувся на заклик брата Ігоря — Святослава Ольговича разом виступити проти узурпатора.
Перша воєнна сутичка коаліцій сталася поблизу Новгорода-Сіверського, який Давидовичі разом з сином Ізяслава Мстиславом узяли в облогу. Долгорукий не зміг вчасно подати допомогу Ольговичам, бо винахідливий Ізяслав напустив на його землі свого союзника, рязанського князя Ростислава Ярославича. Ізяслав віддав Новгород-Сіверське князівство Давидовичам, а сина Мстислава посадив у Курську.
Так закінчилася перша коротка дія кривавої п’єси про боротьбу за Київ й першість на Русі, головними діючими особами якої були наш герой та його дядько Долгорукий.
Немає, мабуть, необхідності в короткому нарисі про життєвий шлях та політичну кар’єру Ізяслава Мстиславича докладно переповідати події тієї важкої й виснажливої для обох сторін війни. Вони збігали з калейдоскопічною різноманітністю й швидкістю. Київ переходив від Ізяслава до Юрія й навпаки, Давидовичі підтримували то Ізяслава, то Долгорукого. Кульмінація братовбивчої війни настала 1151 р. З допомогою 10-тисячного угорського війська свого союзника короля Гези II Ізяслав ударив на Київ. Захоплений зненацька Юрій кинув військо і втік за Дніпро, в Остерський городок. Він не зміг протистояти Ізяславовим та угорським полкам. А кияни зустріли свого князя Ізяслава «з великою честю», він поїхав на Великий Ярославів двір, де й відзначив урочисто перемогу?
Продемонструвавши таким чином таланти стратега й полководця, Ізяслав тут же показав себе тонким і далекоглядним політиком. Розуміючи, що треба покласти край суперечкам навколо законності посідання ним великокнязівського столу, він робить несподіваний для всіх інших князів хід: посилає гінця до старшого свого дядька Вячеслава, що скнів у Вишгороді, й... запрошує його посісти великокнязівський престол! Перестарілий Вячеслав радо приймає неждану пропозицію.
Відтоді старший у роді Мономашичів робиться київським князем, і Юрію Долгорукому, здавалося б, тут нічого було вже вдіяти. Того самого 1151 р. Ізяслав із Вячеславом укладають угоду, щоб завжди бути заодно і стояти разом. Вячеслав пишно сів на Великому Ярославовому дворі, а Ізяслав скромно оселився у заміському палаці в Угорському (нині Аскольдова могила).
Всім на Русі було зрозуміло, що справжнім господарем у Києві залишився Ізяслав, а Вячеслав був у його руках маріонеткою. Певно, не без вимоги Ізяслава Вячеслав одразу запевнив його у своїй вірності, передав командування власною дружиною й взагалі дозволив розпоряджатися усім. Київський літописець наводить звернені до Ізяслава слова дядька: «Я вже старий і всіх справ уже не можу ладнати».
Формально у Києві встановився дуумвірат, в якому першу скрипку грав Ізяслав. Аж до смерті він не порушив угоди з Вячеславом, хоча, певно, йому — самолюбній, гоноровитій людині — було не просто зносити поряд з собою (а офіційно — над собою) простуватого провінційного дідугана, котрий щиро тішився з великокнязівського престолу, що впав йому просто з неба.
І все ж таки Долгорукий не полишив спроб повернути собі Київ. Його, мабуть, мало турбувало те, що він уже не мав жодних династичних прав на великокнязівський стіл, на якому сидів його старший брат. Він знову об’єднав свої полки з військом Ольговичів, найняв половецьку орду і в травні 1151 р. зустрівся з Ізяславом у вирішальній битві на Перепетовому полі поблизу Києва. Вона принесла повну перемогу героєві цього нарису. Юрій втік до Переяслава, а в Чернігові Ізяслав посадив свого тодішнього союзника, главу клану Давидовичів, теж Ізяслава. Далі Ізяслав Мстиславич витіснив з Переяслава Долгорукого, і тому довелося повернутися до Суздаля. У Переяславі київський князь посадив старшого сина Мстислава. Так закінчилася найбільша в історії Київської Русі міжусобна війна 1146–1151 рр.
Щоправда, наступного року Юрій знову вирушив на Київ. Але доля відвернулася від нього. Долгорукий дійшов лише до Чернігова. Дізнавшись, що назустріч іде сам Ізяслав з головними силами, «злякався того й почав відходити геть» (Київський літопис). Юрій повертався до Суздаля таким швидким маршем, що Ізяслав не зміг наздогнати його й відмовився від переслідування.
Здобувши остаточну перемогу над Долгоруким, київський князь вирішив піти на Галич, де сидів його найбільший після Юрія ворог Володимирко Володаревич. Перед тим Ізяслав намагався уладнати справу миром і послав до Володимирка свого довіреного боярина Петра Бориславича[38] в вимогою повернути йому порубіжні київські міста. Ті міста захопив було Володимирко, допомагаючи Долгорукому проти Ізяслава. Але останній в союзі в уграми розбив Володимирка під Перемишлем у 1132 р., і той присягнувся на хресті в присутності угорського короля Гези II, що поверне київському князеві загарбане.
Коли Петро Бориславич нагадав Володимиркові його клятву на хресті щодо повернення міст його панові, галицький князь нахабно відповів, що цілування такого малого (натільного) хрестика нічого не варте, й вигнав посла. Але надвечір Петра наздогнав гонець із Галича в проханням повернутися. На княжому дворі Петра зустрів уже новий князь, син Володимирка Ярослав. Він розповів послу київського князя, що Володимирко пішов до «божниці» (палацової каплиці), де раптом на порозі впав і одразу помер. Побожний Петро Бориславич побачив у цьому інсульті або інфаркті (як би визначили причину смерті князя сучасні медики) кару божу порушникові присяги на хресті. Ярослав же визнав зверхність київського князя й пообіцяв повернути захоплені його батьком міста.
Однак у цьому син, на жаль, виявився гідним свого зрадливого батька. Не знати чому, але взагалі-то чесний і господар свого слова Ярослав так і не повернув Ізяславу тих порубіжних міст. Історик просто не може знати тонкощів взаємин поміж князями. Можливо, Ізяслав, у свою чергу, не виконав якихось своїх зобов’язань перед галицьким князем. Як би там не було, ображений київський князь вирішив іти на Галич.
До участі в тому поході Ізяслав залучив свого дядька Вячеслава, сина Мстислава та інших південноруських князів, а також союзну орду чорних клобуків в Поросся. Поблизу галицького міста Теребовля супротивники зійшлися в битві. Вона принесла успіх Ізяславу а галичани, за розповіддю київського літописця, «вбігли тоді в місто своє Теребовль». Київський князь не став штурмувати місто, а повернув додому, везучи з собою багату здобич і женучи силу полонених. «І був плач великий по всій землі Галицькій», — підсумовує свою розповідь про галицький похід Ізяслава київський книжник. Однак київському князеві не пощастило добитися слів покори від Ярослава Володимировича.
Останній рік життя й князювання Ізяслава Мстиславича приніс йому й радощі, й прикрощі. На п’ятдесят восьмому році життя київський князь, котрий нещодавно втратив дружину, побрався вдруге — з Обезів прибула наречена, дочка грузинського царя Деметре II. Незабаром по гучному весіллі князя почали переслідувати державні неприємності. Новгородське віче вигнало сина Ярослава й посадило на престол його небожа Романа. Далі у Володимирі Волинському помер рідний брат Святополк, й Ізяславу довелось послати на Волинь сина Ярослава. А тут ще й раптово заявив про себе Юрій Долгорукий, що вибрався в свій останній за життя Ізяслава похід на Київ. До війни тоді не дійшло, бо якась пошесть погубила коней у війську Юрія, і йому довелося повернутись від чернігівського міста Козельська.
Роки, а ще більше державні труди, походи, битви й рани, одержані в тих битвах, невблаганно брали своє. Восени 1154 р. Ізяслав Мстиславич тяжко захворів і 14 листопада помер. Він був хоробрим воїном, досвідченим полководцем, винахідливим політиком. Маючи нестримний темперамент і буйну вдачу, князь умів стримувати пристрасті. Як ніхто з його попередників, Ізяслав міг ладити з київським неспокійним вічем, спирався на широкі верстви населення Києва та інших міст Київської землі.
В. Татищев у своїй «Історії Російській» змалював словесний портрет нашого героя, який даємо без перекладу — в цих словах відчувається п’янкий аромат невідомого нам літопису, з якого, мабуть, історик запозичив цей портрет: «Сей князь великий был честен и благоверен, славен в храбрости; возрастом (на зріст) мал, но лицом леп, власы краткие, кудрявы, и брада малая круглая. Милостив ко всем, не сребролюбец, и служасчих ему верно пребогато награждал; о добром правлении и правосудии прилежал; был любочестен и не мог обиды чести своей терпеть. Владел (Київом) 8 лет и три месяца, всех лет жил 58».
Що й казати, невідоме нам джерело Татищева дещо ідеалізувало Ізяслава. Та навіть усвідомлюючи це, розумієш, що той малий на зріст князь був високою особистістю.
