"СУД, ЩО ГРАЄ РОЛЬ ФСБ" - Владислав Смірнов

Печерський суд — це не просто будівля, це символ.

Колись тут засуджували майданівців, знищували політичних конкурентів, тепер — ховають професіоналів, які занадто чесно виконували свою роботу. В кінці жовтня 2025 року цей суд вкотре підтвердив свою репутацію. Суддя Крістіна Константінова взяла під варту Володимира Кудрицького — людину, яка тримала на плечах українську енергосистему, коли та горіла під російськими ударами.

Усе це виглядало не як правосуддя, а як ритуал помсти.

Зала переповнена.

Депутати Совсун і Хлапук сидять біля адвокатів, журналісти знімають короткі відео, прокурор розкладає перед собою аркуші, з яких пізніше буде читати, — як школяр, що зубрить вірш, сенсу якого не розуміє.

— «Підозрюваний, діючи у змові з невстановленими особами...» — починає він, зриваючись на шепіт.

У залі чути, як хтось іронічно зітхає. Бо ж немає ніяких «осіб», ніякої «змови».

Є звичайний тендерний договір 2018 року на встановлення огорожі навколо енергетичного об’єкта.

Є банк, який видав гарантію.

Є факт — підрядник не виконав роботи, банк компенсував державі гроші.

Збитків — нуль.

«Тоді скажіть, — спокійно каже адвокат, — у чому злочин?»

Прокурор мовчить. Суддя робить вигляд, що слухає, але видно, як вона вже знає, чим це закінчиться.

Коли виступає Кудрицький, зал нарешті оживає. Він говорить не як підозрюваний, а як людина, яка просто пояснює логіку світу.

«Я підписав типовий договір у межах посадових обов’язків. Підрядник не виконав робіт, але ми через суд повернули кошти. Якщо це — шахрайство, то тоді будь-який підпис під договором можна оголосити злочином.»

У його словах немає пафосу, лише спокійна впевненість людини, що знає свою справу. Але у цій залі спокій — це злочин. Бо система визнає лише покору.

Депутати, які готові взяти його на поруки, стоять і говорять щиро:

«Перед вами не корупціонер і не хабарник. Перед вами фахівець, якого держава має захищати, а не арештовувати.»

Та Константінова навіть не дивиться. Її голос рівний, беземоційний:

«Клопотання прокурора задовольнити. Запобіжний захід — тримання під вартою, застава 13 мільйонів 700 тисяч гривень.»

У цю мить стає зрозуміло: все вже вирішено. І не тут, у цій кімнаті.

Те, що відбулося того дня, — не помилка, а свідома демонстрація сили.

Кудрицького, колишнього голову «Укренерго», арештовують після шести років із моменту підписання того самого договору. Усе це — за фабулою, яку не витримав би навіть студент-правник.

У Центрі протидії корупції кажуть прямо: доказів немає, шкоди державі — теж. Навіть «ризиків утечі» прокурори не змогли пояснити. Суддя просто повірила на слово. Так само, як у Москві суди вірять слідчим ФСБ.

Кудрицький став небезпечним для системи не тоді, коли підписав договір, а тоді, коли почав говорити.

Він відкрито критикував Міністерство енергетики, зокрема Германа Галущенка, за провал підготовки енергетичних об’єктів до зими.

І це виявилося непробачним.

Після його звільнення у 2024 році — гучного, публічного, з відкритими листами міжнародних радників — Банкова мала два завдання:

вибити з гри незалежного керівника і переписати історію його успіхів на користь «нової вертикалі».

Галущенко, який мріяв поставити своїх людей на ключові потоки, отримав реванш.

Те, що трапилося з Кудрицьким, не можна пояснити лише правовими категоріями.

Це — системна технологія, знайома ще з радянських часів.

Там теж завжди діяли формально, з печатками й підписами.

Там теж «захищали державу від злочинців», які виявлялися просто інакшими.

Там теж ніхто не говорив про наказ, але всі знали, від кого він прийшов.

У Росії ця модель давно стала основою політичного ладу. ФСБ, слідчі, прокурори, суд — одна замкнена екосистема, де кожен знає свою роль: знайти, зламати, засудити.

Коли дивишся на справу Кудрицького, відчуття дежавю не залишає.

ДБР бере на себе роль російського слідчого комітету: фабрикує підозру без доказів, але з правильним посилом.

Прокуратура — як завжди — стає публічним перекладачем політичної волі в юридичну мову.

А Печерський суд перетворює все це на документ із печаткою.

Згадаймо: перша версія слідства стосувалася нібито незаконної вирубки дерев під лініями електропередач. Звинувачення розсипалося — бо на той момент Кудрицький уже не обіймав посаду. І за тиждень народжується нова історія — про тендерний договір шестирічної давності, який закінчився повним поверненням коштів державі.

Така швидкість у створенні «нових доказів» говорить лише про одне: хтось дуже поспішав виконати політичне замовлення.

У центрі всієї цієї історії стоїть один символічний персонаж — Герман Галущенко. Людина, яка уособлює український варіант бюрократичного авторитаризму. Прагнення тотального контролю над енергетикою, розставлення своїх людей, демонтаж незалежних структур — усе це почалося ще в 2021 році, коли він став міністром. І Кудрицький, який не дозволив «сидіти на потоках», став чужим у системі.

Суддя Константінова — ще одна частинка цього механізму.

Її історія — як вирізка з хроніки українського безправ’я.

У 2016 році вона санкціонувала обшуки в активістів Автомайдану.

У 2021-му відправила під домашній арешт Романа Ратушного та Сергія Філімонова — без доказів, лише за участь у мирній акції.

Її рішення систематично скасовували апеляції, але вона залишалася недоторканною.

Її особисті зв’язки з колишнім суддею Кицюком, що виносив вироки майданівцям, — деталь не випадкова. Це наступність епохи, коли люди, які колись судили за наказом Банкової, тепер судять за натяком від тієї самої Банкової.

Тому рішення у справі Кудрицького не стало сенсацією. Воно — природне продовження двадцятирічної традиції печерського правосуддя, яке завжди слухняно виконує політичну волю.

Усе це відбувається в країні, яка щодня воює з Росією — і водночас дедалі більше копіює її методи.

Ми боремося за свободу, але в середині держави відроджуємо мікро-ФСБ у вигляді ДБР і прокурорських структур.

Ми воюємо за гідність, але дозволяємо принижувати найкращих.

Ми будуємо демократію, але відновлюємо ручне управління судами.

Це — найбільша пастка нашої незалежності: перемогти Росію зовні, але дозволити їй жити всередині нас.

Держава, що не здатна відрізнити опонента від ворога, професіонала від корупціонера, правду від небезпеки, — така держава приречена на відтворення авторитаризму.

Там, де суддя виконує роль секретаря політичного бюро, а прокурор — диктора з папірцем, не може народитися справедливість.

Ми повинні сказати чесно: справа Кудрицького — це не помилка, це дзеркало. У ньому — ми самі, з усіма своїми компромісами, страхами, мовчанням. І якщо ми дозволимо, щоб це залишилось нормою, завтра на його місці буде будь-хто з нас.

Поки український суд діє за логікою ФСБ, жоден міжнародний трибунал не врятує нас від власної деградації.

Ми боремося не лише за території, ми боремося за зміст слова «право».

І якщо в країні, що воює за свободу, суд перетворюється на зброю проти правди — то ворог уже всередині.