«Довге двадцяте століття» у метаісторичному, а не у календарному контексті завершується у 20-х роках нинішнього століття, тобто прямо зараз, у тому числі це стосується перезавантаження цілої низки консенсусів розвитку, зокрема й у економічній царині.
Один із нових форматів — Лондонський консенсус.
Однак розпочнемо наш аналіз із минулих консенсусів. Це допоможе зрозуміти загальний трек розвитку світової економіки як частини глобальної світ-системи.
Вашингтонський і Пекінський консенсуси
Один із найбільш мейнстримних консенсусів минулого — Вашингтонський.
Ця модель стала наріжним каменем нинішньої системи глобального нееквівалентного обміну, в рамках якої розвинені країни купували в країн, що розвиваються, їхні природні ресурси за власні фіатні незабезпечені резервні валюти.
Умовно кажучи, азійські чи африканські розвиткові країни продавали свої природні ресурси за долари і потім ті ж самі долари центральні банки цих країн вкладали в доларові фінансові інструменти, наприклад, у казначейські облігації США.
Звісно, така модель нееквівалентного глобального обміну базувалася на перевазі західних розвинених країн у технологіях, нагромадженні капіталу, військовій силі та системах глобального менеджменту, зокрема у формі таких структур, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо.
Усі перелічені вище чинники світової могутності загортаються в обгортку ідеології на «експорт».
Ідеологія має бути універсалістською, тобто адаптованою до її застосування в будь-якому куточку світу: від фавел Латинської Америки та «бандустанів» Африки.
З погляду такого універсалізму, зараз у світі є лише дві базові робочі універсалістські ідеології, готові для експорту до третіх країн, — це Вашингтонський і Пекінський консенсуси.
Вашингтонський, розроблений англійцем Джоном Вільямсоном, включає:
- жорстку фіскальну дисципліну (мінімальний дефіцит, а краще профіцит бюджету);
- розширення системи оподаткування економічних агентів;
- підтримку реальної ставки кредитування на позитивному рівні (коли номінальна ставка центрального банку вища за інфляцію);
- вільний обмінний курс національної валюти, лібералізацію зовнішньої торгівлі та зниження ставок імпортних мит, бажано до нуля;
- приватизацію державних підприємств;
- дерегулювання економіки.
Теоретичною базою для формування універсалістських економічних моделей США для країн третього світу стали Чиказька школа економіки та Мілтон Фрідман з його знаменитою фразою:
«У суспільства цілей немає, цілі мають індивідуальності».
Цей економічний тетчеризм, як показує практика, максимально доречний у суспільствах англосаксонського світу з історичними традиціями сильної індивідуальної конкуренції.
Але такі підходи не завжди приводять до позитивних результатів: у Великій Британії на зміну тетчеризму прийшов «Новий курс» Тоні Блера, у США — прогресивний соціалізм демократів.
В Україні, де населення підтримує ідею сильної соціальної держави, Вашингтонський консенсус призвів до консервації високого рівня бідності (адже її першопричини полягали в іншому — у сировинній моделі розвитку) і збагачення монопольних фінансово-промислових груп, витіснення держави зі сфери медицини, освіти та науки та до прогресуючої маргіналізації значної частини суспільства, передусім патерналістськи налаштованої.
Для США модель Вашингтонського консенсусу — це засіб покриття внутрішніх фінансових та економічних дефіцитів, що пов'язані з гіперемісією долара як світової валюти.
На відміну від Вашингтонського, Пекінський консенсус спирається на такі принципи:
- поступові реформи (на противагу шоковій терапії);
- ставка на креативність та інновації, а не на сировинну спеціалізацію;
- економічне зростання з допомогою експорту;
- державний капіталізм (на противагу радикальній ринковій економіці);
- авторитаризм (на противагу демократії).
Під авторитаризмом мається на увазі сильна політична влада національних еліт із збереженням економічних, соціальних і духовних свобод пересічних громадян.
