Моєю найулюбленішою молитвою упродовж всього свідомого життя була і залишається "Вірую…". Credo, Символ віри. У дитинстві її пробувала навчити мене бабуся, але малим я ще плутався у причинно-наслідкових зв'язках і метафорах, і лише згодом, подорослівшавши, зумів зрозуміти глибину цього незвичайного тексту.
"Світло від Світла, Бога Істинного від Бога Істинного…".
"Вірую" по-особливому звучить для мене не у співі професійних виконавців, а під банею маленької церковці на Збоїщах, найпершої Служби Божої, коли ще не вмикають гучномовців, а до храму приходять "жайворонки" з числа бабусь і дідусів або ж тих, хто і в неділю має нагальні справи, навіть попри приписи третьої Заповіді про святий день. Хористи ще зазвичай сплять або збираються до храму, реґент, мабуть, складає до потертого портфелика ноти. Однак слабкі, нетреновані, незлагоджені голоси, навіть, підозрюю, геть позбавлених музичного слуху, дивним чином утворюють неповторну, натхненну і головне – щиру мелодію, справді Пісню пісень, яка лине понад іконостасом, легенько торкаючись полум'я свічок, і раптово завмирає на "житті будучого віку"…
Ви пам'ятаєте разючий контраст між Старим і Новим Заповітами, саме через світло, що ним сповнені Євангелія (для мене особисто найсвітлішим є від Луки)?
"Світло від Світла…". Від сяйва Вифлеємської зорі, що вела через пустелю Тріє Царів, аби вони поклонилися Народженому в убогих яслах, принесли йому свої символічні Дари: золото людських сердець, ладан людської гідності і миро людських надій. Особливий відблиск віри в очах тих, хто прозрів (і фізично теж) після зустрічі з Живим Богочоловіком. Переродження фарисея, ще вчора вбивці святого Стефана, на шляху у Дамаск, - з осліпленого Савла на пасіонарного Павла. Лампадки з миром від час Таємної Вечері. Попри кров, приниження, утиски, несправедливість усього світу, що, здається, не міг примиритися з появою Людини, яка проповідувала любов, попри, зрештою, розп'яття і мученицьку смерть на Голгофі, ці історії ваблять внутрішнім світлом далекого в часі вертепу. І це світло вперто торує шлях до нас, сьогоднішніх, до наших розхристаних, роздраєних, зневірених і змучених сердець. Знову ж таки, - усупереч війнам, диктатурам, свавіллю, глупству, жорстокості, кривосуддю. Аби ми знали, куди йти далі, аби не впали на битому шляху, аби не зникли душею, яка, властиво, схожа на вперту свічечку, що не гасне на вітрі…
І так, - саме свічечку запалюємо ми у Святвечір в очікуванні Різдва, і жодні холодні неонові спалахи різнобарвних гірлянд та ілюмінацій не здатні замінити нам тепла скромного вогника, на який збираються і живі, і мертві, і ненароджені ще, та все ж – дорогі і бажані нам люди…
"Світло від Світла…". На противагу сучасним теоріям, воно торує собі шлях через тисячоліття не миттєво, не шаленим квантовим потоком незбагненних для нашого розуму елементарних частинок, - а крочок за крочком, з рук у руки, від серця до серця, як Вифлеємський вогонь миру, долаючи кордони, відстані і перешкоди. Адже Бог народився для кожного з нас, Він "задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився від Духа Святого і Діви Марії і стався чоловіком". І кожен з нас має шанс, лише плекаючи цей вогник у власній душі, захованій від людських очей, мов у старозавітній скинії, у храмі нашого тіла. Коли вогник віри, надії і любові гасне, - а це не обов'язково фізична смерть, - але й, погодьтеся, це не життя.
Бо, окрім віри, надії та любові, того Великого Дня у цьому незатишному і ворожому світі, де не тільки "побивають немовлят", але й ламають дорослих, там, під світлом Зорі, народився Месія Гідності. Так, Він проповідував смирення ("І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу. А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому" (Мт. 5.38 – 42). Не відвернувши обличчя від побоїв, Ісус стримав войовничого Петра з мечем. Бо "чи ж не маю Я пити ту чашу, що Отець дав Мені?" (Мк. 10.38). Це – свідомий вибір вільної людини, попри те, що Спаситель, звісно, міг знищити ворогів, навіть не поворухнувши пальцем.
У кожного покоління – своя Чаша, свій Хрест і своя Голгофа. Рівно ж як і свій Вифлеєм, над яким ось уже дві тисячі літ незмінно палає пророча Зоря, символ народження "Світла від Світла". Вона провадить нас крізь негоду і темряву, вказує шлях і зміцнює Віру. Терпляче нагадує нам, що ми, як і Христос, народжені вільними, гідними, і лише від вибору кожного з нас (не когось іншого) залежить і наше життя, і наш добробут, і наші стосунки з довкіллям, з людьми. Урешті-решт, мир зі самим собою.
Тож цього Різдва, по завершенні важкого, трагічного карантинного року, серед ілюзій і олжі, невігластва і лицемірства, війни і чуми, нехай сяє для вас, мої читачі, його незгасиме світло.
