Історика й нардепа Володимира В’ятровича насторожили слова Снайдера, що Русь - це скандинави, Київ - це хозари, а також, його фраза:«якщо ви знаєте, що ваша історія — це греки, готи, скіфи, скандинави, ви можете віднайти цікавий для себе куточок і щось з ним зробити, більше дізнатися про своє минуле».
«Українців в його розповіді дуже мало» - бідкається нардеп, стверджуючи що Україна за такого підходу “об’єкт, а не субʼєкт світової історії”.
***
... З часів мого радянського дитинства на мене навіювала страшенну нудьгу історія про те, як десь у хащах поліських лісів серед мавок, лісовиків і водяників самозародилися давні слов’яни, збирали там собі гриби, полювали на турів (пращурів свійських корів) і раптом вбралися в рицарські обладунки, взяли в руки широкі залізні мечі, перетворилися на віщих олегів і мудрих ярославів, подалися за тридев’ять земель воювати з Візантією, і знічев’я взялися будувати кам’яні палаци й золотоверхі монастирі.
Щось у цій розповіді муляло. Начебто з історії Київсьої Русі штучно вилучено кілька важливих ланок.
Так в домі з’явилася книга П. Толочка “Як будувався Київ” з ілюстраціями Радзивіллівського літопису. Але й вона відповіді не давала.
Із світової історії я знав, що життя в Європі кипіло — рицарі, , алхіміки, міста майстрів... А на місці Києва всі ці століття що — глухомань, древлянські ліси та полянське Дике поле?
***
Першим проривом стала лекція професора Аркадія Бугая в середині 70 років, на яку я випадково потрапив. Там і побачив карту легендарних Змійових валів, які за свідченням професора були збудовані “на сотні років раніше Діра і Аскольда”, раніше слов’ян, і пасма цих циклопічних фортифікацій займали величезну територію. Що за цивілізація їх спорудила? Про це можна було лише тільки здогадуватися.
Потім були поїздки до Криму — руїни Херсонесу, які повільно поглинало море, фортеця Судак і Генуезька фортеця в Феодосії. У 70-80 роки якихось великих розкопок там не проводили, а якщо й проводили , то не дуже афішували. Бо вони не вписувалися в тогочасну історичну парадигму: вся історія України (та й Росії з Білоруссю) починається з Київської Русі. Сказати, що на півострові хазяйнували якісь там греки й пізніші італійці — це віддати Крим “гнилому Заходу”!
Уже в часи Горбачова я дізнався про першу християнську державу на території України — князівство Феодоро, побував у печерному місті Ескі-Кермен — останньому притулку легендарних готів, що жили на території України в 4 столітті, побачив загадкову фреску “Три вершники”. І навіть прихопив і собою шматочок давньої червоної черепиці з руїн ранньосередньовічної кірхи, зруйнованої колись османами.
***
І це теж був культурний шок. Бо про готів ми знали з дитячої енциклопедії та історії стародавнього Риму, яку вчили у школі, але тем нічого не було про готську державу Ойум, яка існувала колись на теренах України, і мала столицю Данпарстад на Дніпрі.
У 2004 році, коли в Києві вирував перший Майдан, українські археологи повідомили про сенсацію — під Харковом розкопали велике поселення готів - з гончарними майстернями, кузнями, фундаментами добротних будинків. Цікаво що поруч знайшли й землянки древніх слов’ян, які жили без печей і не знали ні заліза ні гончарства. Усього цього вони навчилися в том числі й у готів.
В одній з профільних груп у соцмережах я дізнався, що генетики виявили в ДНК українців 0,2% хромосом, які належали готам (на Західній Україні -0,8%). Це наче б і небагато. Але все ж можна сказати, що в наших жилах тече й крапелька готської крові.
А потім було ще одне відкриття: легендарної ісландської “Саги про Хервьор” - відомої ще як “Битва готів з гунами” в 370 році нашої ери, події якої також відбуваються на берегах Дніпра. І мабуть недаремно знаменитий норвезький мандрівник Тур Хейердал в останні роки свого життя приїжджав до нас і шукав і сліді цієї битви, і місця подвигів скандинавських богів-воїнів Одина і Тора, які теж починали свій шлях десь у північному Причорномор’ї.
Потім були книги Лева Гумильова “В пошуках Хазарії”, “Київська Русь та її оточення”, “Азійська Європа” Мурада Аджі, “Аз і Я” Олжаса Сулейменова, які відкрили очі на вплив тюркських степовиків на культуру Київської Русі. І я дізнався, що Всеволод із “Слова про полк Ігорів”, можливо, зовсім ніякий не “буй-тур”, а “батир”, тобто богатир, а “Бабай”, яким лякають український дітей — легендарний тюркський багатир Бабай-ага. І що була така країна Куманія (держава половців), яка за часів Володимира Мономаха складала з Руссю своєрідну двомовну федерацію.
Вользкі булгари, тюркюти, гунни, хазари, авари, монголи — хто тільки не бував на наших теренах. Хто тільки не залишив свій слід в українській культурі й генах. Я зустрічав антропологічні дослідження 60-х років, відповідно до яких українці за походженням є на третину степовиками-тюрками (тоді як росіяни на третину — фіно-угорці).
В’ятрович, критикуючи Снайдера, свій пост у ФБ супроводжує епіграфом: “Німець каже: “Ви моголи”. Наче б натякаючи, що приналежність якимось чином до монголоїдної раси чи культури це є щось ганебне. А чому?
***
А потім було знайомство з працями знаменитого українця Омеляна Пріцака, який перевернув з ніг на голову історію виникнення держави русів.
Ось як звучить його гіпотеза походження Київської Русі, викладена в інтерв’ю 1990 року письменнику Юрію Олійнику.
«Перша згадка про " Русь" знайдена в каролінгських хроніках першої половини VIII століття. У цей час найбільш дієвими агентами в Середземноморському ареалі були дві імперії – франкська імперія Каролінґів і халіфат Омейядів. Франки займали землі на північ од моря, араби – на південь і південний схід. І ті, і ті прагнули розширити свої кордони.
Однак на середину VIII століття потуга халіфату починає підупадати. І після так званої Абасидської революції 750-751 років Омейядів змінюють Абасиди.
Нові правителі розуміли, що старими методами статків не добудеш. Потрібна була, як тепер кажуть, економічна перебудова. Але де взяти для того ресурс?
Головним економічним рушієм у той час були раби. Работоргівля була тоді справою респектабельною. Але іслам забороняв перетворювати на рабів своїх одновірців . Тому починається пошук земель, не охоплених цими релігіями.
Такими «заповідниками рабів» стають терени на схід од Ельби й на захід та північ од Сирдар’ї. І на письмі цю зону почали означувати терміном Саклабія або Склавія – «територія рабів».
Отоді й були фундовані спеціальні факторії, що займалися постачанням рабів: у християнському Вердуні на заході та в ісламському Хорезмі – на сході. Подібно й річка Волга (а потім Дон), якими доправляли рабів у Хорезм (себто властиво в халіфат, бо Хорезм належав до його складу), називалися в арабських джерелах Нахр-ас-Сакаліба – “головний шлях рабів”.
У джерелах з історії халіфату детально описано, як відбувалося полювання на рабів і якими шляхами їх зазвичай доправляли. За звідомленнями Ібн-Хордадбега – головного поштмейстера Абасидів (а це правдоподібно – командувач абасидської розвідки), добре обізнаного на тогочасних торговельних шляхах, що злучали Європу й Азію, на той час (а це середина ІХ століття) переважали дві міжнародні компанії, що займалися торгівлею й постачанням рабів. Це компанія Раданія з осередком довкруг Марселя й Арля та компанія Рус з осередком довкруг міста Родез, (що на півдні Франції в колишньому королевстві Окситанія). Родез свого часу називався Рутенорум, або Рутенією. І ця остатня його назва сходить до кельтської форми “руті”, яка в середньонімецькій мові означувалася як “руці” і яку в мові Нижнього Рейну, де не було фонеми “ц”, вимовляли як “русі”, “рус”. Тож слов’янізована назва “русь” походить від кельтської форми “рут”…
Раданія діяла раніше – правдоподібно із 750 року й до 30-х років ІХ століття. А перегодом її витіснила компанія Рус, яка відтоді стала, як тепер кажуть, монополістом.
Звісно, для такої своєї окупації, работоргівлі, ця компанія винаймала тих, хто міг тим займатися. Головно укладали угоди з тими кочовими ордами, що завжди вешталися довкола торговельних шляхів.
Велику роль тут грав і підконтрольний Абасидам Хозарський каганат, головно ж тамтешнє купецтво. Але, бачте, такі орди вешталися не лише в степу, а й на річках.
Річкових кочовиків на схід од Ельби називали варягами. “Вар” – питомо перська назва торгових факторій. На захід од Ельби таких кочовиків називали вікінгами. “Вік” – германська назва торгових факторій. То були орди, злучені з міжнародною торгівлею.
І на ІХ століття оформилися головно два великі торгові осередки або дві сфери впливу: на півдні – Хозарський каганат і Хорезм; на півночі – фризько-данський, або балтійський осередок. А торговий шлях, що їх поєднував, лежав із данського міста Гедебю (тоді – Бірка) до гирла Західної Двіни, а тоді через волоки до Оки, далі вниз Волгою, а тоді Каспійським морем – у Хорезм і халіфат.
А відомий нам «шлях із варяг у греки» склався пізніше, коли візантійський Царгород стає за Македонської династії економічною столицею Євразії.
Кочовиків, котрих винаймала компанія Рус для ловитви рабів і для охорони торговельних шляхів, називали русами. Бо вони діяли від імені цієї компанії. Тому й варягів, які діяли від імені цієї компанії, називали русами».
«Утім назва “Русь” зовсім не означає державності. У тих річковиків, які в ІХ столітті приходили сюди по Дніпру з балтійського осередку, і на гадці не було якої держави. Як не було і в тутешньому суспільстві. Землероби, які в той час мешкали на теренах, де потім постала Русь як держава, були цілком самодостатніми на рівні своїх спільнот. Їм не потрібна була жодна держава. Бо ідея держави не постає сама по собі. Її запозичують або переймають у тих, у кого вона вже так чи так є.
Першопочатково на цих теренах склалося те, що можна правдоподібно назвати Каганатом Русів, бо ці землі були під контролем Хозарського каганату, і торгівля була напрямлена, так би мовити, в хозарський бік. І вожді у русів називалися каганами, бо це титул верховного вождя в хозар. І займалися ті руси головно тим, що контролювали торговища вздовж тих торговельних шляхів, про які я казав, і збирали данину (полюддя) із землеробів…»
«Лише за Ярослава, коли він почав садити своїх тих кочових русів на землі – на Київщині, Чернігівщині та Переяславщині, можна говорити про державність.»
Не так патетично, як в легендах? Але ж захоплююче!
***
Як писав Пріцак, Європа (особливо Північна) давно й послідовно вивчає історію легендарної вікінгівської протодержави Гардаріки, що існувала на території майбутньої Київської Русі. На цю тему написано сотні наукових праць. І вони пишуться досі. Серед авторів чимало українців. Добре ілюстрована книга відомого археолога й директора Національного історичного музею України Федіра Андрощука про артефакти, головним чином зброю вікінгів, знайдену на теренах України, навіть отримала якусь премію в Швеції.
Якщо хочете серйозно замислитися над витоками Русі, знайдіть в інтернеті карту скандинавської експансії на рубежі першого й другого тисячоліття нашої ери. Вам буде цікаво.
А культурний вплив Візантії на формування світогляду, етики й естетики середньовічних українців?
Фахівці схиляються до думки, що Софійський собор не тільки проєктували візантійські архітектори, а й будували завезені до Києва грецькі будівельники - настільки все бездоганно зроблено.
А як щодо давньої Болгарії? Звідки, наприклад, у храмах Києва взялися тексти Писання староболгарською мовою? Візантійці їх не могли завезти, вони користувалися грецькою абеткою. Історик Дмитро Гордієнко вважає, що це військовий трофей шеститисячного корпусу русів, який за домовленістю Володимира з Константинополем близько ста років служив візантійським імператорам в ролі кесаревої гвардії, брав участь у розгромі Болгарського царства і, відповідно до договору, отримав третину військових трофеїв, а з ним — коштовні на той час книжки..
«Я б хотів написати про походження Русі, бо це цікавий момент, коли скандинави контактували з хазарами — і ті, й інші - дуже цікаві. - Каже Снайдер.- Є ціла низка скандинавських джерел, про які я не знав. На цьому тлі ще були арабські й західноєвропейські держави. Це зовсім не моя сфера, але вона надзвичайно цікава. Значно цікавіша, ніж статуї Володимира з мечем».
***
А якщо заглянути далі в глибини історії?
Як і Тімоті Снайдер я свого часу із здивуванням дізнався, що степи України могли бути місцем, де людина вперше одомашнила коня. Причому прочитав це ще на початку 2000-х у книгах одразу двох відомих американських цивілізаційних істориків — Джареда Даймонда і Феліппе Фернандеса -Арместо. Обидва автори максимально локалізують місце цього приручення — вигин русла Дніпра.
“Одомашнення коня є одним з головних, можливо, одним з пʼятьох головних поворотних моментів в історії людства” - каже Снадер. І не випадково в південному степу від Уралу до Дунаю, в тому числі в його українській частині, знаходять археологічні сліди загадкової цивілізації “бойових колісниць”, яка існувала у другому тисячолітті до нашої ери. Отож не самими тільки трипільцями й скіфами багата українська земля і гени українців
***
Якщо переповідати всі впливи й загадки історії тільки докнязівської доби, мій пост все-одно стане безромірним. Сама тільки історія виникнення слов’ян чого варта - з легендарними протослов’янськими народами - венедами, склавінами й антами — кожні із власною, відмінною від інших археологічною культурою.
Але за сорок років знайомства з різними джерелами, з безліччю історичних гіпотез й версій багатьох дослідників, порівнюючи й співставляючи їх, я намалював для себе картину України як глобального перехрестя різноманітних культур, величезний культурний хаб на цивілізаційних шляхах із Півночі на Південь, і з Сходу на Захід. І ця картина постає насправді грандіозною, винятково мультицивілізаційною, такою, що аж дух перехоплює.
Я не проти тих, хто фанатіє від гіпотез професора Бебика, Велесової книги, Збручанського ідола й легенди про літописну Малушу як дочку древлянського князя Мала. Може й такий варіант національної історії комусь потрібен.
Але я обома руками за ідею МОН об’єднати вивчення світової й української історії в одному курсі. Я обома руками за проєкт «Українська історія: глобальна ініціатива», в якому бере участь Тімоті Снайдер, Енн Аппелбаум, Сергій Плохій та ще 90 істориків,українських і закордонних.
І не тому, що вони мають встановити одну “правильну”, партикулярно-державницьку історичну істину, а тому, що безмежно розширюють горизонти сприйняття нашої історії, нашої культури й джерел походження української нації. На тлі цих горизонтів, каже Снайдер, куца й недолуга міфологія путінської росії виглядає дуже незначною.
Так воно й є.
