Один з моїх найулюбленіших анекдотів.
Жили собі два куми Іван та Петро. Приятелювали. На свята самогонку з домашньою ковбаскою під грушею вживали. Але вдерлися на українську землю загарбники. Тоді Іван пішов у партизани, землю рідну боронити. А Петро...
Петро теж би пішов. Але ж хата, господарство, кури-свині. Та й вбити можуть. Тож залишився Петро в селі.
Але от оголошують окупанти: хто здасть партизана – тому корову, лантух картоплі, шмат сала та ще пляшку на додачу. Почухав Петро потилицю: Іван же ж кум... Але корова...
Іде додому Петро, веде корову, в кишені пляшка булькає, сало за пазухою груди гріє. А тут назустріч окупанти вже й зв’язаного та побитого кума ведуть на страту. Порівнялися. Кум-партизан набрався сили та й плюнув зраднику в пику.
Той зупинився, витерся та й питає:
- Та чи ви образилися, куме?
Все було б смішно, друзі, якби цей анекдот не взявся з життя. Адже криївки УПА виказували енкаведистам свої ж, односельці партизанів. І 8 з 10 бійців так званих "псевдобоївок", які видавали себе за загони УПА були з числа колишніх "упівців", які між сибірськими таборами і зрадою обрали зраду.
І я гарантую - не дай Бог "русскомирцы" прорвуться до Полтави, Чернігова, Вінниці, Житомира - знайдуться тисячі тих, хто за корову продасться. І тисячі тих, хто у поліцаї піде. Не стільки навіть за ідею, скільки за шмат сала і пляшку "Московської".
Потому, шо їм "какаяразніца" яка горілка - "Українська з перцем" чи "Московська". Головне, аби в кишені булькало. А честь, гідність і патріотизм так само, як мову, віру, армію на хліб не намастиш і у чарку не наллєш.
P.S.
Традиційно...
Народ, який забув або не знає свого минулого, не має майбутнього" (Платон)
