"Тобі кажуть, це ваша земля,
але дитиною по ній не гуляв ти.
Тобі кажуть, це ваші поля,
Але добре подумай, хто їх обробляв..."
(З пісні виконавця Skofka)
Чомусь запам'яталася фраза про те, як дізнатися, чи ти тут свій: де захоронені твої пращури?
І хоч тут є багато нюансів, коли іноземці стають більшими патріотами України, ніж деякі українці, - але за великим рахунком в кожного своя історія. Мої пращури тут. І не тільки на українській землі - всі на Харківській. Як і я зараз. Скоріше за все, тут і залишуся.
Зараз іде такий складний процес, коли колишні емігранти навпаки повертаються в Україну і воюють за неї. І коли іноземці, які воюють за нас, обирають собі українську дружину та планують залишитися жити в Україні. В той час як хтось інший обирає собі іншу Батьківщину, свідомо, бо ніколи в нього не було тут відчуття, що він господар цієї землі. Хтось поїхав на росію - взагалі щастя для нас. Щоб ми вас і не бачили тут потім.
Слухала інтерв'ю з бабусею, з Куп'янська. Вона евакуйована до Харкова, розповідає:
- у нас п'ятиповерхівка. В моєму під'їзді мінімум три родини за росію. Як підходили ЗСУ - вони всі виїхали до Бєлгорода.
Ось таке "переселення народів" виходить внаслідок війни. І це непогано - бо кожній країні дістається своя якість. Здатні зраджувати поповнюють ряди росіян, і з генетикою там надалі будуть ще більші проблеми. Здатні на вчинок поповнюють ряди українців, і в сьогоднішніх умовах це хоч слабка, але втіха для нас. Шкода тільки, що найкращі воюють, і гинуть...
Але до нас линуть люди, чиї діти будуть гуляти по нашій землі. І чиї нащадки будуть обробляти наші поля.
Доречі, про поля. Не дочекавшись своєї черги на розмінування, аграрії самотужки купують та модернізують трактори, якими йдуть по замінованому полю. Трактор кілька разів підривається, поки не згорить зовсім. Але так мислять справжні українці - на власній землі. Моє - я про нього подбаю. Сам.
Чого людям без розуміння власного місця на планеті ніяк не зрозуміти.
