Представник Трьстороньої контактної групи Ірина Геращенко повідомила що нова українська система блокування російських телеканалів і радіохвиль «Серпанок» покриває близько 180 населених пунктів уздовж лінії зіткнення. Але. Толку великого від того не буде – антиукраїнську пропаганду, недодану терористами ДиРи і Москвою, зі статком надолужать канали українські. «Місцеві жителі і, особливо військові, задавали нам жорсткі запитання про так звані українські медіа, які несуть справжню антиукраїнську отруту в ефірі, руйнуючи країну зсередини... Й дійсно, коли наша армія захищає наші кордони, то військові мають право задати запитання, чому люди, які називають себе журналістами чи експертами, ведуть відверту антидержавну пропаганду, й на то немає ради і реакції?»
Чи правду каже пані Ірина? Відповідь – абсолютну правду. Приклади? Та будь ласка.
Приклад раз. Зима 14-15 рр. Прикордонна база неподалік від нуля. Я дивлюся по телевізору програму, у якій журналісти вміло і зі смаком розповідають як чиновники в тилу розкрадають мільйони на одному, другому, третьому… Передача була зроблено настільки майстерно, що я ще годину тинявся по периметру бази і сам себе катував питаннями: «Що я тут роблю? Якого лиха я мушу вмирати, якщо там!...» Досвід роботи у журналістиці, досвід спілкування з російськими ботами – все посипалося.
Розумієте, на війні – страшно. Неймовірно страшно. Страх подекуди людину нищить і гнобить. Страх штовхає людину до пляшки – і плодить аватарів. Страх з нормальної притомної людини робить подекуди боягуза, а відтак – підлоту. Не всі знаходять в собі сили долати страх. А тепер уявіть, що відчуває людина, яка й так постійно живе біля смерті, побачивши ТАКЕ?! Мені досі цікаво, чи не сталося так, що в тих підрозділах, які чкурнули з передка, перед тим невчасно телевізор включили?
І що робити? Не говорити, про корупцію – запитаєте ви? Хай, мовляв, крадій гуляє в безпеці? Я сам би був проти такого підходу, якби не одна деталь – більшість таких передач закінчуються нічим. Бо пред’явити фігурантам у підсумку – нічого. Бо часто-густо така передача – або маніпуляція, або чиєсь замовлення, частіше – одне і друге зразу. А в результаті передача не тільки виливає на когось бруд – вона ще й солдата на передку демотивує. І це – солдати, у них – зброя, вони принаймні можуть себе захистити і приходять/уходять зі своїми частинами разом. А що відчувають переглядаючи таке місцеві мешканці, для яких перспектива опинитися під терористами - реальність? Особливо – проукраїнські? Їм куди подітися?
Приклад другий. У іншій частині хлопці самі повимикали всі українські канали і залишили собі «сепар-ТБ». Логіку своїх дій пояснили просто: «з сепар-ТБ хоча б поржати можна, а наші як подивишся – так і жити не хочеться». І я з ними повністю згоден. В частині де українські канали працювали, я по десятку разів на день бачив з екрана нардепа Сірожу Лещенка, який питав, чому, мовляв, Саакашвілі громадянства позбавили, а Няшу-Поклонську – ні?! Той факт що Няшу-Поклонську не можна позбавляти українського громадянства, бо це те саме що визнати її депутатом Держдуми, а судити її треба саме як нашу громадянку – зрадницю і колабораціоністку, лишався за кадром. В кадрі лише – про злочинну владу.
А тепер уявіть собі, що відчували при цьому українські солдати, дивлячись і чуючи таке? А місцеві мешканці? А наші громадяни по той бік фронту? Як на них діють українські новини після заколисуюче-заспокоюючих новин ДиРи і Росії? Що вони думають? Приваблюють їх такі новини назад до України – чи навпаки примушують замислитися чи не взяти зброю самому, допоки ЦЕ не прийшло до них? Як ви гадаєте?
Віщую заперечення – заколисуюче-заспокоюючі новини були в СРСР, для нього це погано завершилося. Заперечу – совок згубили не заколисуючі новини, а надмірно стерильні новини, позбавлені існуючої зараз долі «бруду і полунички», так жаданої багатьом громадянам. Додавши на свої екрани відповідну приправу у вигляді мордобою, тупеньких шоу та елементів порно, російське телебачення працювати може десятиріччями - що й демонструє.
Є й ще одна проблема. Самі канали не можуть працювати інакше. Я неодноразово обговорював цю ситуацію зі знайомими, що працюють на ТБ – і мені розповідали про випадки, коли канали самі впроваджували собі квоти на «позитивні новини». Знаєте що ставалося далі? В таких каналів різко падали рейтинги. Бо глядач ХОЧЕ бруду і негативу про корупцію і злочинну владу, позитив його не приваблює. Один відомий журналіст мені сказав взагалі категорично: «Забудь. Телебачення уже – розважалка для бидла. Розумні люди там уже не ходять – в кращому разі пасуться на «Дискавері». А переважно – в інтернеті».
Що з цим робити? Впроваджувати цензуру? Щиро раджу поживитися американський фільм «Боулінг для Колумбіни». Там серед іншого порівнюють американське телебачення із сусіднім канадським, і доходять висновку, що в Канаді телебачення подає будь-які новини за стандартами ВВС (тобто розглядає з різних боків) в той час як у США намагається подати сенсацію й відтак почасти нагнітає страх і агресію. І це в них – проблема. Але за кадром фільму лишається інше питання, чому в Канаді телебачення працює саме так?
А тому, що воно живе у мовах багатьох обмежень з боку держави. Тому що в Канаді – реальна загроза сепаратизму франкомовного Квебека, і загострювати цю тему - заборонено. Тому що такий стиль журналістики в Канаду занесли ще британці, у яких теж преса під серйозним контролем держави – через їхні складні стосунки між Англією, Шотландією, Ірландією і Уельсом. Стандарти ВВС – звіди. Тощо й тощо.
Здається, пора впроваджувати щось подібне і нам – примушувати канали подавати інформацію об’єктивну і різнобічну. Бо розумієте, для ватників, і обдурених ними людей, ми – всі однакові. Це для себе ми ділимося на прибічників Тимошенко, Гриценко, Порошенко, Яроша, тощо. Наш бруд вилитий одне на одного, вони радісно підхоплюють як доказ того, який у нас бардак, як страшно в нас жити, і яка ми недодержава. Доводи, «це вони такі, а ми – інші» на ватників не діють, для них ми всі – однакові українці. Мені траплявся не один десяток російських блогерів, які доводили тезу неспроможності України як держави, ґрунтуючись на статтях з «Української правди» і «Дзеркала тижня». Тож коли українські журналісти запитують, хто винний в провальній інформаційній політиці в східних областях країни і Криму – далеко шукати не треба. Достатньо їм у дзеркало поглянути.
Із цим щось робити доведеться. Саме державі робити – преса сама перелаштуватися нездатна. Інакше – не треба дивуватися тому, що на окупованих теренах про нас знають один лише бруд, і від нас сахаються як від чумних.
