Вранці 11 листопада 1982 року до нас у клас зазирнула завучка Лідія Федорівна з червоними очима на почорнілому обличчі й простогнала "Щойно повідомили: Брєжнєв помер".
І заплакала: "Тепер на нас Америка нападе".
Уроки на нашу радість скасували. У коридорі другого поверху поставили телевізор та стільці й усіх "запросили" дивитися, як "нескінченним потоком" повз обкладену подушечками з орденами і медалями труну йшли "представники трудових колективів і творчої інтелігенції".
Біля труни у почесному караулі стояли древні члени Політбюро й вирази їхніх облич були такі, наче їм дуже хочеться до вітру. Грала жалобна музика. Вчительки плакали та все чекали на ядерні бомбардування.
Утім, нас витріщатися у телевізор не надто змушували - дисципліна якось зразу впала. Тож дехто тихенько змився гуляти. Я, користуючись моментом, тихенько собі читав "Записки про Шерлока Холмса" тому - чесно скажу - з "нескінченного потоку" мало що пам`ятаю, так само як і те, хто там стояв у почесному караулі.
А от похорон пригадую добре. Красиве було видовище. Гарно зрежисоване. Красивий артилерійський лафет з труною, який тягнув Новенький БРДМ. Тисячі представників трудових колективів, відділених від дійства щільною стіною солдат військ КДБ. Артилерійський салют. Краса...
Америка на нас тоді чомусь так і не напала так що скоро ми уже вивчали біографію нового вірного ленінця - Юрія Андропова, ще не розуміючи, що крах СРСР уже почався...
До слова, вже набагато пізніше я дізнався, що вірного ленінця "дорогого" Леоніда Ілліча Брежнєва насправді відправив на той світ вірний ленінець Юрій Володимирович Андропов за допомогою професора Чазова та цікавих різнокольорових пігулок. Але то вде інша історія...
