Сусідній Бєлгород без тепла й світла. З нашого боку були масовані повітряні атаки. Ми добряче з ними "попрацювали". Я прислухалася до своєї емпатії - ...
Тиша.
Уява намагається намалювати образи російських дітей чи старих - і не виходить. Якісь білі плями замість облич. Порожні місця. Спробувала уявити, як вони бояться вибухів, ховаються, здригаються від страху - але натомість бачу лише наших. В Україні. Українців. Які здригаються від вибухів і ховаються в коридорах, ванних кімнатах, підвалах.
Відчувати емпатію до їх цивільних, коли в мене немає світла й тепла, коли обличчя замерзає на власній кухні - ніяк не виходить. Прокинутися вранці живими - вже за щастя. Вони ж робили ставку на те, що ми різні, хоч і протирічать самі собі в питаннях "одін народ". Якщо "одін народ", то чому розраховували, що з нашого боку відповіді не буде? Що ми добріші й не наважимось відповісти симетрично?
Той випадок, коли влаштовуєш комусь пекло, але з того пекла висувається рука й добряче дає тобі по макітрі. Тепер вони називають нас терористами. Ну нарешті. Це напевно краще, ніж "братья".
