За плечима кілька років Педагогічного в Харкові. Але вчителем не стала. Проте вчора відкрила підручник з історії України для 8 класу, й зачиталася. А далі постали питання. Купа питань.
Насмілюсь припустити, що більшість вчителів має час зачитати тему, але не має часу озвучити висновки. І вони мали би виходити за рамки прочитаного. Ланцюжком перетікати від минулого в сьогодення. Змушувати замислитись над формуванням власного бачення, а не просто прочитати й запам'ятати.
Наприклад: 80% українського населення в 16 столітті складалося з селян. Ці селяни працювали з одного боку на польських панів, з іншого на Литовське князівство, на московитів, на угорців, були ще під молдаванами, османами... Якщо я правильно пам'ятаю.
Читаєш, і накочують змішані почуття. Як так?
Коли Гітлер планував напад на Радянський Союз, його першою ціллю була Україна. Він казав, що німецька армія мусить шукати собі харчі в Україні, щоб не ускладнювати логістику. Що знайдуть, що відберуть - нехай харчуються, створюють собі умови для подальшого наступу в бік москви.
Знову Україна.
З прадавніх часів будь-хто користувався нашими землями, аби на них вирощувати врожай, і працювати задля цього мусили українці. 80% їх в такому разі не потрібні завойовникам освічені, навчені, з правами й критичним мисленням. З цього теж можна озвучити висновки: ти будеш керованим, коли не будеш освіченим і (!) мати власну критичну думку.
Якщо історія власної країни викликає складні почуття, якщо вона змушує тебе ображатись на хід подій, на факти, за якими наш народ ображали й пригнічували, якщо не протягнеш ниточку цих почуттів у сьогоднішній день, не зведеш причини з наслідками, не зауважиш бачення виходу з цього кола - напевно освіта без висновків буде важити небагато.
Щодо нашої освіти, на мою думку - ми тупцюватимемо на місці, змінюючи форми, а не сенси.
